Розділ 7

Двоповерхову червону будівлю, звідусіль освітлену, як жодну іншу в місті, городяни обходили боком ще з 1939 року, коли більшовики, прийшовши сюди вперше і, розвідавши, що ця велика кам’яниця має товстелезні стіни, має внутрішній дворик, а в підвалі багато кімнат, – відразу привласнили її і переобладнали на відділок своєї репресивної машини НКВД. Тоді ж вони встановили ґрати на вікнах, позрізали всі дерева вздовж будівлі, вочевидь для того, щоб ніхто не виліз і не заглянув у вікна. А перед тим вони тут же, під глухою бічною стіною, розстріляли господарів кам’яниці. Дерева залишились тільки через дорогу навпроти, на тротуарі.

Німецькі війська, котрі ввійшли до міста у 1941-му також облаштували тут своє Гестапо. Під тією ж глухою стіною вони розстрілювали українських підпільників і відрізнялись від совєтів лише тим, що кров розстріляних посипали піском, тоді, як більшовики залишали її для бездомних псів і роїв мух, доки дощ не змивав криваві потоки до чавунної решітки міської каналізації.

Зараз, коли совєти знову, вже вдруге, вдерлись сюди, над цим місцем замайорів червоний прапор, нагадуючи, що кожен може закінчити тут своє життя «єслі нє будєт павінаватса».

Повстанці УПА не вважали за потрібне «павінаватса» – вони ретельно знищували як нацистів, так і комуністів. Сьогодні вночі вони різними шляхами поодинці пробрались до міста, непомітно зайняли позиції у дворах прилеглих будинків, згодом передислокувались під дерева навпроти НКВД і завмерли в очікуванні.

Ніхто не знав скільки у приміщенні залишилось солдатні, успіх операції залежав від того, чи зуміють вони раптово і, бажано без втрат, потрапити всередину, адже в разі нападу двері могли замкнутися зсередини і будівля перетворилася б на неприступну фортецю.

При вході до відділку стояв вартовий. Безшумно його ліквідувати складно, – треба пройти відкритою, добре освітленою місциною. Тому хлопці вичікували, – або енкаведист, порушуючи устав, зайде до будівлі, тоді можна буде забігти за ним до приміщення, або, якщо підтискатиме час, – зробити відволікаючий маневр з одного боку і тихо ліквідувати його, зайшовши ззаду.

Нічну тишу час від часу порушувало бамкання годинника на ратуші.

Вартовий стояв на широко розставлених ногах, рукою притримуючи на грудях автомат ППШ. В якусь мить він почав вільною рукою щось намацувати у себе в ушанці (вночі на посту енкавдисти вбиралися тепліше). Нарешті витягнув із неї сигарету, запхав до рота, став плескати себе по кишенях, – тихо матюкнувся, не знайшовши сірників, а тоді повільно повернувся і рушив до будівлі, весь час озираючись, чи хтось не слідкує за ним.

Лиш тільки вартовий зник в приміщенні, Ярко і Скиба вмить опинились біля кованих вхідних дверей, присівши по обидва боки.

Ярко вказав на себе і швидко зазирнув всередину.

В коридорі було пусто. З вікна і відчинених ліворуч дверей падало світло на стіну навпроти, чулись голоси. Кілька сходинок вгору закінчувались невеличким металевим шлагбаумом, за котрим короткий коридор впирався в старовинні заскленні двері.

Хлопці переглянулись і швидко ввійшли до приміщення. Пригнувшись під віконцем, на якому було написано «Дежурный», вони піднялись сходинками, пірнули під шлагбаум, на ходу виймаючи з кишень гранати і відразу висмикуючи кільця. З-за дверей гранати повільно покотили підлогою до ворогів, а повстанці випростались на порозі у повний зріст.

– Слава Україні! - промовили вони, відраховуючи секунди до вибуху.

Двоє енкаведистів сьорбали чай зі склянок в підстаканниках, третій в ушанці прикурював сигарету, – вони озирнулись на хлопців і завмерли.

Ярко, підморгнувши, сказав:

– Героям слава! - на цих словах обидва вмить сховались за стіною

Пролунала автоматна черга, кулі здійняли хмарки пилу поруч з головами повстанців, а далі: два потужних вибухи злились в один і, як відгомін, привалені меблями і засипані штукатуркою, десь далеко закричали поранені.

Повстанці піднялись, дістали з-під одягу автомати, забігли до кімнати і випустили кілька черг. Крики припинилися.

Відразу на вулиці упівці кинулись до дверей відділку. З-за дерев на протилежному боці дороги застрочили кулемети по вікнах будівлі, – посипалось розбите скло. На другому поверсі у кількох вікнах з’явилися постаті і стали відстрілюватись.

З-за дерева викотився Музика з тяжким німецьким машінґвером МГ 13, зробив кілька ощадливих черг у одне вікно, потім в друге, потім в третє і так по черзі погасив всі вогневі точки противника.

Зненацька на першому поверсі, там де у них була зброєва кімната, з’явився у вікні кулемет Максима і став рясно посипати дерева і бруківку свинцем.

Повстанці поховались за дерева.

Всередині будинку вже лунало безліч різнокаліберних пострілів.

Прислухаючись до звуків бою, Євген сказав до Музики:

– Москалі думають, що Максим – це їхній кулемет.

– Його ж в Тулі та Іжевську роблять.

– Роблять, але Ма́ксим це прізвище британця винахідника-зброяра.

Музика почав повільно підводитись на ноги, готуючись до ривка.

– Зараз буде пауза, - сказав Євген.

Коли кулемет відстріляв ленту, Музика кинувся під стіну, дістав з підсумка гранату і закинув її у вікно, потім закинув ще одну.

Пролунали вибухи. Кулемет замовк.

– Вперед! - гукнув Євген і кинувся до дверей відділку. - Слава Україні!

– Героям слава! - почулося звідусюди.

За Євгеном ринули численні постаті повстанців. Під деревами залишилась група прикриття. Здалеку заторохкотіли колеса порожніх возів, зупиняючись десь у темряві поближче до відділку.

В камерах підвалу тихо лунав відгомін бою.

Катерина підвелась і, прислухавшись, раптом почала натхненно співати:

– «Ой, сидів я один рочок,

Ой, сидів я другий рік.

Прийшли браття українці,

Визволять мене на світ…»

Долаючи біль, вона повільно рушила до дверей і, припавши до замкової щілини, ще голосніше заспівала, так, щоб чули в'язні в інших камерах.