Розділ 6

Вранці подвір’ям знову стелився туман. Кінь стояв запряжений до воза, нетерпляче тупав ногами, форкав і випускав пару з ніздрів. На поріг босоніж вийшла Стефка. Вона несподівано перестала підозріло ставитись до чоловіка, навпаки – сповнилась повагою і навіть якимсь благоговінням.

Гриць пішов відкрити ворота, потім повернувся і сів на воза.

– Замкни за мною, - сказав він до Стефки, беручи до рук батіг і віжки. - І вберися!..

– Я ще йду ляжу, - відповіла вона.

– Лежи скільки душа забажає, нині ще ніхто не працює.

– Так ото ж, а ти – торгувати. Хочеш, щоб тебе яка баба вкляла, – на другий день свят торгуєш?

– Слухай: я не хочу, але мушу.

– То чого не розповіси? - з надією промовила Стефка.

– Та бо не можу!.. Ти ж язика за зубами не тримаєш! Он, вже про Дивізію розплескала!..

Стефка ніколи не вибачалась:

– Та вже… не нервуйся. Їдь з Богом.

Фіра поволі покотилася з подвір’я.

Стефка взула капці, що стояли при порозі, пішла вслід за возом, зупинилась біля воріт, зробила в повітрі великий знак хреста. Гриць, ніби відчувши, що його перехрестили, теж перехрестився.

Підвода помалу зникла в тумані.

***

Цілу дорогу Грицеві руки перебирали зернята вервиці. Він любив такі ранки, коли ще все спало і можна було вповні насолодитися тишею та відчуттям, яке його в такі хвилини огортало під час молитви, – глибоким миром, який він ототожнював з вічністю.

На горі, в лісі, туману не було. Фіра їхала поміж деревами, залишаючи позаду сонне село, вкрите туманом, немов ковдрою.

Він помолився Радісні Таїнства, потім Страсні, а коли завершував Славні, – підвода вже виїжджала з лісу. Попереду, в долині, повністю накрите пеленою туману, лежало місто, лиш верхівка ратуші ледь помітно стирчала над цим безкраїм білим морем. От-от мало визирнути сонце.

Гриць вирішив трохи заповільнити молитву, щоб завершити її, коли віз проїжджатиме повз придорожній хрест. Так і сталося: перед хрестом він вже завершував останні молитви, а потім, проїжджаючи попри нього, перехрестився вервицею, поцілував її і сховав за пазуху.

Раптом в лісі тричі крикнула сова.

Гриць рвучко озирнувся.

Дерева, осяяні першими проблисками сонячного проміння, стояли непорушною стіною.

Підвода повільно спускалась у густий туман.

***

При в’їзді до міста дорогу перегородив шлагбаум з погано обструганої смереки. Обабіч за мішками з піском стояла дерев’яна буда з невеличкими віконцями та бляшаним димарем на стрісі.

«Хтось із наших робив», - подумав Гриць, помітивши на даху ґонтя.

З буди вийшло двоє солдат з автоматами на грудях, вони були сонні і злі. Гриць показав свою метрику, сказав, що їде на ринок торгувати. Солдати зневажливо посміхнулись, вони знали, що сьогодні торгу не буде, порозв’язували мішки на возі, набрали собі у пілотки яблук, підняли шлагбаум і наказали забиратись.

Від’їхавши на безпечну відстань, коли його вже не було видно, Гриць спинив коня, переліз на фіру, позав’язував мішки, повернувся на своє місце, цьвохнув батогом і поїхав далі.

Їдучи містом, він відзначив про себе, що довкола панувала якась неприродна тиша – не гавкали пси, не турчали голуби, лиш дерев’яні колеса підводи тарабанили по бруківці безлюдних вулиць. Час від часу з’являвся запах згарищ та сморід нечищених вбиралень.

На центральній площі довкола ратуші хаотично перемішалось кілька десятків возів, більшість – поламаних, залишених господарями, мабуть, для того, щоб у будь-який час прийти, сісти і почати торг, такі собі торгові ятки. Над деякими власники спорудили накриття. Туман поволі розсіювався, де-не-де почали снувати поодинокі людські постаті.

Гриць знайшов собі вільне місце, спинив коня і поліз на фіру розв’язувати мішки з картоплею, морквою, цибулею, яблуками, капустою; вийняв з-під сидіння вагу, поставив її на перекладну дошку на возі, готуючись імітувати торг.

Біля самої ратуші, на узвишші стояла потемніла від часу дерев’яна будка. В ній сидів чоловік. Побачивши Гриця, він повільно підійнявся, переступив через щось, виходячи з будки, і неквапом попрямував до нього.

«Може це той Ілля?» - подумав Гриць.

Чоловік був дуже високим. Він підійшов, зупинився і, не кажучи ні слова, безцеремонно втупився в мішки на возі. Його худе поголене обличчя та вузькі плечі контрастували з великими ручиськами. На вигляд йому було близько сорока.

– Чим торгуєш? - нарешті видав він.

– Чим Бог послав, - відповів Гриць.

– Нормально тобі послав... Я – Ілля.

Гриць непомітно вийняв з кишені маленький складений папірець і поклав його між яблуками.

Ілля, вибираючи в мішку яблука, взяв записку.

– Будєт отвєт, ожидай, - сказав він і почвалав до будки. Там вже стояв якийсь малий безпризорник. Ілля підійшов до нього, дав йому яблуко і той відразу побіг з ринку.

Гриць поглядом провів хлопчину, доки той не зник за рогом ратуші. Йому пригадався Михасик, як він, не по-дитячому серйозний, вбраний у золотисту дальматику, стояв перед іконостасом з кадилом у руці. Гриць в ту мить клячав перед сповідальницею, дивлячись повз священика в бік свого сина. З яких гріхів він тоді сповідався, він не пам’ятав, мабуть, як завжди, зі сварки з дружиною, але добре запам’ятав слова, які йому тоді сказав отець Петро:

– Сину, запам’ятай: що німці, що тепер-ка ці – то є сатанинська влада, - отець Петро говорив тихо, що було досить незвично для його гучного голосу. - Це слуги диявола. Ніколи не зачинайся з дияволом. Ніколи. Він хитріший за людину. Обійди його. Обійди стороною слуг диявола і проси помочі у Бога, проси захисту.

Михасик поглядом зустрівся з батьком, на його обличчі з’явилась легка посмішка, він хотів непомітно помахати йому рукою, але не наважився і знову зробився серйозним. Потім підняв кадильницю і почав її роздмухувати, розсипаючи довкола іскри.