Розділ 4

Стефка вийшла з хати і стала на порозі. Ррозвиднювалось, от-от мало зійти сонце. Туман стояв суцільною білою стіною.

На її заспаному обличчі від здивування піднялися брови: крізь пелену проглядалось, як Гриць виводив зі стайні корову.

– А чого ти йдеш пасти? - її голос прозвучав, немов, з-під перини. - Хай мала йде! - вона промовила голосніше, але звук все одно лишався поруч, в’язнучи в тумані.

Гриць вловив у її голосі підозру.

– Свято… - відповів він. - Хай дитина відпочине. Я піду.

– Може хай Михасько?

– Кажу ж тобі – я нині пастиму.

– Господар пастиме?.. На другий день свят?.. А то чого так?

– Бо я так хочу! - Гриць поставив крапку. - Корова мусить їсти, ні?.. Михасько хай там за садом Ганса потім випасе.

Він лозиною скерував корову за стайню, де починалось поле.

– Я піду аж попід ліс, - сказав він.

З хати босоніж вибігла Дануся і також стала на порозі, притулившись до матері.

– У вашого тата щось із головою сталось, - сказала Стефка, дивлячись, як подвір’ям ворушилась біла субстанція, розбурхана рухами Гриця. Потім гукнула навздогін: - Там у торбі маєш паску!

Дануся і собі гукнула:

– Татку, ви помолились?

Гриць підійняв над головою руку з вервечкою і так розчинився в тумані.

Він йшов позаду корови, час від часу торкаючи її лозиною. Далеко ліворуч, над горою, крізь туман пробивались перші сонячні промені, все довкола світліло, туман ворушився і танув. Стежка вела попри їхнє поле, котре вони з дружиною виорали і засадили ще до Страсного Тижня, попри сад, що ріс, немов кордон його власності, за яким починалось величезне громадське пасовисько. В тумані стали лунати перші дзижчання комах, десь прокидались пташки і тихенько щебетали. Під ногами слизька від роси трава набирала яскравих зелених кольорів.

Корова спинилась та й взялася скубати траву. Від її голосного дихання клубочилась пара.

– Но, Малума, но… - Гриць обійшов корову, поплескав її по спині, нахилився і прив’язав їй дзвіночок до шиї. - Забула вбрати?..

Пасовисько… Далеко попереду вгадувався ліс. Гриць йшов ще кілька хвилин, потім зупинивсь і приглянувся до кущів, котрі вже можна було розрізнити крізь туман. За кожним з них міг хтось спостерігати за ним.

Йому пригадались деталі вчорашньої пиятики з ворогами.

Капітан сидів верхи на столі, нарізаючи грубими шматками паску, ковбасу; майор, сів у крісло хазяїна кабінету і зосереджено наливав горілку у чарки; Гриця поставили коло столу лущити крашанки.

З-за дверей по коридору раз по раз розносився відгомін людських криків і стогонів у підвалі.

Капітан щоразу кидав глузливі погляди на Гриця, коли він здригався від тих звуків:

– Нічьо, Гріша, прівикнєш!

Майор встав і підніс чарку:

– За пабєду!

– За пабєду! - капітан зіскочив зі столу і виструнчився.

Гриць теж підніс чарку і сказав:

– За побєду!

І так раз за разом, поки Грицеві не закрутилося в голові.

Це ж тоді, при церковному паркані, біля чобіт капітана він побачив кошики з цим свяченим, яке зараз у кабінеті їв із ними: голосила жінка за своїм убитим, солдати волочили її до вантажівки, били чоловіків, а вишитий рушничок, котрим накривався кошик, одним кінцем лежав у болоті. Майор і капітан, закусуючи, витирали свої жирні руки тим рушником, на якому були вишиті слова «Христос воскрес!»

Під лісом Гриць присів на пеньок. Ним трясло, на лобі ряснів піт. Раз по раз він підіймав погляд до неба, уста ворушились в молитві.

Десь далеко ледь-ледь закалатали дзвіночки на шиях корів, почулись голоси.

«Мабуть, діти», - подумав він, продовжуючи молитись.

З’явились перші корови, потім ще і ще, їх було багато, вони з калатанням проходили повз Гриця. Останніми виринули з туману двоє дітлахів. Вищий був десь такого віку, як Михасик, другий – трохи старший за Данусю.

– Христос воскрес, вуйку!

– Христос воскрес! - привіталися пастушки.

– Воістину воскрес! - відповів Гриць.

– А чого Михасько нині не пасе? - запитав меншенький.

– Бо сьогодні ще свято, ні? - відповів Гриць.

– А, то йому файно, що за него неньо пасе!..

– А ви що? - сказав Гриць. - Та йдіть трохи дівчат обливати! Обливаний понеділок!

– Потім, ввечері, на гаївках! - сказав старший пастушок.

– Пообливаєм! - пообіцяв малий.

– Слухайте, - Гриць раптом щось згадав, - то ви ходили з Михасем на малиновий зруб?

– Ми, або що? - по-дорослому заговорив старший хлопчик.

– Не ходіть там. Хай там наші хлопці… - Гриць стишив голос, - …хлопці з лісу повизбирують собі все, що там лишилося.

– Там вже нічого не лишилося, - сказав меншенький.

– А ви, як знаєте, що питали їх?

– Та, - сказав малий.

Старший відразу смикнув його руку.

– Нікого ми не питали, що ти плетеш?

– А що я плету?

– Все, ми пішли. Бувайте, вуйку.

Пастушки повернулись, щоб іти. Гриць таки вирішив їх щось запитати.

– А ви не бачили тут попід лісом ранéного нашого вояка? - з довірою, заглядаючи їм у вічі, сказав він.

– Бачили, - відразу сказав малий.

– Та нікого ми не бачили! - строго сказав старший до малого.

Менший перейшов на шепіт:

– Та то брат Василя Чорноти!

Старший взяв малого за руку:

– Нікого ми не бачили, пішли! - і пастушки зникли в тумані.

Дзвіночки корів помалу стихали.

Гриць дивився дітлахам вслід, а перед його внутрішнім зором бовваніло червоне обличчя майора: «Тєбя і всю тваю сємью в трі щьота к чьортавай матері в Сібірь! Понял, да?» - він був п’яний, агресивний і його поривало битись. Блискуча від парфуму зачіска розтріпалась, він дістав гребінець і став зачісуватись, злісно поглядаючи на Гриця.

Сонце вже добряче припікало. Туман майже розтанув, димуючи лише в низинах. Гори перетворились з невиразних сірих плям на високі зелено-сині мури з чітко промальованими силуетами смерек та буків.