Розділ 3

День таки був спекотним, не дивлячись на те, що вранці туману не було, але Гриць цього не помічав. Він був п’яний, ним гойдало, а йти до села треба було ще чимало.

Сонечко майже торкалося гір, десь за півгодини мало посутеніти. Він підіймався дорогою, що рівненькою сірою стрічкою далеко попереду губилась у смужці лісу. Позаду в долині лежало місто.

«Може хто над’їде та підвезе?.. - озирнувся він. У середмісті запалювали вуличні ліхтарі. - Та хто над’їде? Великдень, нарід Божий святкує… Великдень 1945-го…»

Край дороги він помітив покручену брудну гілляку, нахилився, щоб підняти, але не зміг. Тоді, поборсавшись, наступив на один кінець так, щоб другий опинився на рівні коліна і, нарешті, схопив її. Йому було байдуже, що тримав у руці грубий шар засохлого болота, головне – мав на що спертися!

За якийсь час він приплентався до невисокого кам’яного хреста обабіч дороги. Під Розп’яттям похилились фігури Страждальної Матері та апостола Івана.

Гриць перехрестився, розчулено впав на коліна і спробував помолитись.

«Не треба було з ними пити!.. Не треба було з ними пити!..» - раз за разом промовляв він, хоча й усвідомлював, що відмовлятись було небезпечно.

Гриць вирішив помолитись одне «Отче наш», десять «Богородице Діво» і йти далі. Але порахувати скільки промовив не міг, хоч і загинав пальці, хапав себе обома руками за голову, все одно збивався, думки, як скажені, кружляли довкола того, що сталося. Він не міг себе опанувати, слів молитов не розумів, не було жодних шансів зосередитися. Проте, за якийсь час, хвилі, які гойдали ним, дивним чином стали вщухати. Йому навіть здалося, що він тверезий. Молитва полилась крізь серце, очі наповнились слізьми. Однак десь здалеку, від міста заторохкотіла підвода. Він підхопився, витер очі, перехрестився, зробив глибокий поклін, і пішов у напрямі лісу.

За кілька хвилин його наздогнала фіра.

«Тепер я «Фірман», - подумав він і тяжко зітхнув.

На возі сидів старий вусатий дядько, котрого всі кликали «вуйко Сясьо». Це той односельчанин, котрий їхав за ними до церкви. Він був добродушним, але часто говорив так, що його важко було зрозуміти. Гриць, спілкуючись із ним, міг інколи відповісти щось невпопад, бо стидавсь щоразу перепитувати.

– Тпру-у-у! - вуйко Сясьо спинив коня. - Христос воскрес!

– Воістину воскрес!

– З міста додому?.. Сідай.

– Дякую, вуйку! - Гриць викинув патика і поліз на підводу. - Ви вже коня перебрали? Такий ладний до церкви приїхав був.

– Перебрав, знаєш. Бо не хочу, би зайвий раз на себе звертати… - Сясьо цьвохнув батогом і віз рушив. - Тихше їдеш – далі буш той-во!..

Помітивши, як Грицем штормило, вуйко Сясьо всміхнувся, але вмить посерйознішав і довірливо спитав:

– То тебе пустили?..

– Що, вже всі знають? - з досадою спитав Гриць.

– Ба! Та то два села виділо!

– Ой… пустили. То не мій брат був. І взагалі, – у брата малі діти, він би не йшов до лісу.

Сясьо почухав потилицю і обернувся. Він правив конем, думав про своє і час від часу щось примовляв.

– Та… - нарешті розбірливо промовив він, розглядаючись довкола. - Через таку дурничку зіпсув си свято...

– Ну, та то не дурничка – побачити трупа, подібного до брата. Тіло ж було з понівеченим лицем, тому так вийшло. Мене досі трусить. Мусів трохи випити.

– Ба, та то ти ще й свяченого нині не їв?

– Я нині взагалі ще нічого не їв, - збрехав Гриць, підсвідомо рахуючи скільки разів за день, у таке велике свято, він згрішив брехнею. - По церкві мене відразу забрали… Цілий день протримали… Ото зайшов до кнайпи, випив та й пішов.

– Ну то… - Сясьо озирнувся і підморгнув. - Возьми си там, зо заду є пасочка.

Гриць озирнувся, на підводі стояв чималий клунок. Він розв’язав вузол, – у хустині був захований великодній кошик.

– О, у вас тут і до пасочки є! - Гриць помітив на дні пляшку.

– Зять дав, - з гордістю заявив Сясьо. - Возьми си, влий… там і чарка десь внизу. А пасочку мені онука спекла, любить діда. Але не приїхали того року до села, бо до зятя батьки приїхали, я їм гостинці возив.

Сясьо продовжував говорити щось про свої сімейні справи. Гриць дістав чарку, йому хотілося ще випити, – може б тоді забулась вся та мерзота, яка з ним сталась.

– А вам влити?.. - запитав Гриць.

– Ба, то вже й мені!.. Я нині трохи випив, але… свято – то є свято!

Віз помалу в’їжджав до лісу, сутінки ставали густішими.

Сясьо, не обертаючись, щось запитав. Гриць не зрозумів, вирішив перепитати:

– Я не почув.

– Ба! Такий молодий, а вже не чуєш: не страшно в лісі, кажу?.. - сказав Сясьо.

Гриць налив чарку.

– А чо має бути страшно?

– Та же… - Сясьо притишив голос, - …бандерíвці, хлопці з лісу.

Гриць задумався, механічно випив, скривився:

– Ой!.. З празником!.. - згадав він. - Міцна дуже… - почав наливати Сясьові.

Вуйко Сясьо поважно взяв чарку, підніс її вгору і промовив:

– З празником празників! І торжеством всіх торжеств! Христом воскрес!

– Воістину воскрес!

– Най всіх нас Бог береже – і твоїх, і моїх! - Сясьо одним ковтком осушив чарку, простягнув її Грицеві. - Закусюй, не стидайся, я в гостях попоїв гарненько.

Гриць забрав чарку, поклав її на дно кошика, потім перехрестився, вкусив паску і з полегшенням видихнув.

Підвода їхала через ліс.

Гриць не міг зібратися з думками, щоб проаналізувати, що з ним сталося, як йому тепер жити, що робити далі. Він знову і знову намагався зосередитись.

«А що людям казати?»

За якийсь час з лісу назустріч вийшло троє озброєних хлопців, зупинились, перегородивши дорогу. Зброю тримали напоготові.

Фіра під’їхала, Сясьо спинив коня.

– Слава Україні! - суворо промовив хлопець, котрий стояв посередині.

– Героям слава! - з завзяттям відповів вуйко Сясьо.

– Героям слава! І Христос воскрес! - сказав Гриць, придивляючись до хлопців. Він нікого не знав.