Розділ 2

В кабінеті стояв нестерпний сморід, – чи то блювотиння, чи то гній у поєднанні з гуталіном, яким пастували чоботи. Світло падало з двох верхніх кватирок вікна, нижню частину якого завісили вилинялими фіранками. За столом розвалився крупний чоловік у військовій формі. Червоне обличчя свідчило про вживання алкоголю. Він прискіпливо вивчав Гриця й курив, збиваючи попіл у попільничку на краю стола. На вигляд мав близько п’ятдесяти років, волосся – блискуче, зализане назад, фарбоване у темно-каштановий колір. На пагонах з двома темно-синіми смугами – одна велика зірка.

Гриць знав, що перед ним майор, тільки це звання він і розрізняв у совєцькій армії. Його посадили на табурет посеред кабінету. Конвоїр вийшов, з-за дверей час від часу чулось цокання металевих підков на його чоботях. Звідкілясь дуже здалеку, як відгомін іншого світу, лунали жахливі людські крики.

Окрім тривоги, що буде далі, Гриця непокоїло питання чому він не відчув, що його мають схопити? Адже він завжди передчував, що має щось статися, – хороше, або ні... А тут не відчув, що його брат загинув… що він побачить його понівечене тіло і цим видасть себе. Він згрішив і Бог забрав у нього ці передчуття?..

«Що ж, – Бог дав, Бог забрав… Будь ім’я Господнє благословенне!» - сумно зітхнув Гриць. Він прийняв рішення бути максимально відвертим, щоб таким чином спробувати приховати щось, або переконати у чомусь, а, відтак, – спробувати вибратися звідси. Він чув, що були випадки, коли НКВД відпускало людей.

– Мнє нравітса, што ти распаложен максимально аткравєнна сатруднічять і атвєчать на мої вапроси, - сиплим голосом порушив мовчанку майор, відкашлявся і сплюнув кудись собі під ноги.

Гриць близько себе почув запах цього чоловіка, що поєднував піт, перегар і шкіряну портупею.

– Я людина чесна, мені нема чого критись, - з острахом відповів Гриць.

– Атлічна… - голос енкаведиста після прокашлювання зазвучав дзвінкіше. Він затягнувся сигаретою, випустив дим і перейшов на довірливий тон. - Так ти гаваріш, что узнал сваєво брата?

Гриць відповів йому в тон:

– Я не казав такого. Але здається, що побачив… тіло схоже на брата.

Майор хитро примружився.

– Так твой брат біндєравєц?

– Ні, ні!.. Себто… я не знаю.

В голові промайнуло: «А вишиванка батькова…»

– Нє знаєш чєм радной брат занімаєтса?

Гриць не знав, як у двох словах пояснити свої з братом складні взаємини.

– Та, ми не… не дуже дружили… дружимо.

– Пачєму?

Гриць підшуковував слова.

– Через дівчину, - сказав він.

– Да?.. Расказивай.

Гриць раптом відчув симпатію до цієї людини, яка готова була вислухати те, що йому боліло. Однак він розумів ціну цій симпатії – ворог розслабляв, щоб потім завдати удару.

– Та-а-а… я колись зустрічався з дівчиною… - почав він.

– Как звать дівчіну?

– Катерина.

– Маладєц. Катєріни – ані харошиє.

– Але одружився з іншою… А Василь, брат, згодом оженився на цій Катерині, любив її... Ну і ми… перестали з ним…

Майор зобразив на обличчі здивування, мовляв, він глибоко вражений:

– Пересталі общатся із-за дівчіни?.. Как так? Радниє братья!

Гриць знизив плечима:

– Та так… Я вже роками брата не бачу.

– Што ж, панятна, - майора вже не цікавила ця тема. Він загасив сигарету об попільничку, дістав з пачки на столі ще одну, але передумав і поклав назад. - А любіш єйо?

– Кого?

– Дівчіну?.. Катєріну?

– Та, я… у мене ж є жінка, двоє діточок, мені не до того.

– Врьош! Па глазам віжу, што всьо єщьо любіш єйо.

– Та ні, ні.

– Тагда скажи мнє вот што… - він взяв графин, налив собі у склянку води. - Какім образам тєбя нє забралі нємци?.. На работу, ілі єщьо там куда, в дівізію СС, напрімєр?

На це питання Гриць мав заготовлену відповідь:

– А-а-а… німці боялися потикатися у наше село… та й у сусідні села. Тут партизани дуже… вони їх так розтовкли!

Майор перервав пиття води, щоб спитати:

– Чьо за партізани, біндєравци?

– Та… я того не знаю, - Гриць намагався уникати розмов про політику. - У лісах різні були – і бандерíвці, і польська АК, і червоні партизани… Моє діло маленьке: виорати, посадити, нагодувати, худобі дати. То на ту політику нема часу.

– Панятна… - майор допив воду, поставив склянку і, ніби ненароком, поклав руку на телефонний апарат. - А наши какім образам тєбя нє мабілізіравалі?

Гриць знизив плечима:

– У мене двоє дітей.

Майор хмикнув.

– Наівний!.. Загрєбалі всєх, – і касих, і крівих, і гарбатих!

– Я не знаю… - тут вже відверто признався Гриць. - Так Бог дав.

Майор зняв слухавку.

– Да!.. Давай, вєді! - поклав її і хитро поглянув на Гриця. - Тєбя ждьот сюрпріз! Куріш?

Гриць похитав головою.

– А зря. Скажи-ка мнє вот єщьо што, - енкаведист затягував час для чогось важливішого. - В сєлє у вас много било нємєцкіх калаборантов?

– Тих, що на німця працювали?

– Да.

– Та… ви ж їх усіх, колаборантів, вже арештували.

– То єсть трінадцать чєлавєк на всю дєрєвню?

– Я не знаю, я не рахував, але їх арештували.

– Харашо… - майор раптом став добрим батьком, Гриць відчув до нього справжню синівську любов. - А ти к нємцам как атнасілса?

– Погано, - відповів Гриць. - Не любив. Мій батько в Червоній армії воював з ними.

– Сам пашол? Дабравольцем? - майор утримував довірливий тон.

– Та ні… у 41-му мобілізували. А минулого року прийшла картка, що загинув при форсуванні Дніпра.

Майор зобразив на обличчі глибокий сум, опустив голову, витримуючи паузу, як хвилину мовчання в пам’ять про полеглого. За мить підняв голову і продовжив:

– І чєво же ти нє пашол дабравольцем за атца атамстіть?

Гриця подразнювала ця вистава, але він прикладав максимум зусиль, щоб не виявити свого справжнього ставлення до майора і до системи, яку той представляв.