Розділ 1

ВІД АВТОРА

Це було за часів «перестройки». Я щойно відслужив армію, де бокс мені дуже допоміг і, повернувшись, вирішив продовжувати тренування. І, якщо до армії це було безкоштовно у ДОСААФі, то тепер за секцію треба було платити. І моя дорога пролягла до бухгалтерської контори спортивного товариства. Там за столиком сидів старенький дідуньо, касир, його звали Іван Федорович. Слово за словом ми розговорилися і, можна сказати, потоваришували. А за якийсь час він мені довірив цю захоплюючу і предивну історію.

Дідуньо був дуже цікавою людиною. На його долю випало чимало випробувань, – пройти совєтські «лагеря», тричі пережити клінічну смерть. Я захоплювався ним, немов якимсь прозорливим старцем, – на будь-яке питання, котре народжувалося у моїй голові, він мав вичерпну відповідь. Багато тих історій з плином часу я, на жаль, забув, але ця – надзвичайно виразно закарбувалась в пам'яті. Він розповідав її не день і не два. Ми сиділи, попиваючи чай за його робочим столом, де начальниця, з поваги до «ходячого блаженного», не звільняла його, хоча він, 85-річний, постійно робив помилки у звітах, переписував їх, не користувався калькулятором, а виключно дерев’яною рахівницею… тож, відкладаючи на бік папери, він ставив горнята, посміхався, сповнюючись внутрішнім сяйвом, котре, мабуть, і притягувало людей до нього, та й, немов би, брав мене за руку, провадячи ще незайманими у ті часи лісами Карпатських гір…

РОЗДІЛ 1

Того дня вранці туману не було, хмари затягли небо. Але – мало помалу і небесна синь пробилась, а відтак хмари повністю розчинились і за кілька годин, відколи зійшло сонце, перші промені врешті запалахкотіли на верхів’ях гір. Внизу, в долині, обережно об'їжджаючи ями, повільно рухалась, запряжена гнідим конем, фіра. Нею кермував сильний і жилавий, як і більшість бойків фірман. Сьогодні він був святково вбраний, вмитий, поголений, мав піднесений настрій. Війна відійшла далеко, ніхто у цю місцевість не потикався – ані німці, ані більшовики. Можливо, тому, що скрізь були непрохідні хащі. Єдине – плато, куди зараз прямувала фіра. Звідтіля відкривалась неймовірна панорама. Але звідти неможливо було вести вогонь: з одного боку краєвид заступала стара дерев'яна церква, а далі довкола – ліс і скелі.

Він щоразу, коли їхав цією дорогою, милувався червонястими стовбурами смерек обабіч. Сьогодні позаду на возі з незадоволеною міною сиділа його дружина Стефка, жінка з розкішними формами і красивим обличчям. Поруч неї – їхня манюня, розумниця Дануся, така мила, така великорозумна, і старший за неї на повних п’ять років завжди чемний Михасик. Вишиті сорочечки, кептарики, усі чистенькі, нарядні. В ногах на соломі здригалась купа кошиків, заквітчаних барвінком, прикритих вишитими рушниками, а на найбільшому з них – вишите ще прабабою «Христос воскрес! Воістину воскрес!» Йому хотілося співати, він заспівав би, він любив співати, співав добре, до війни стояв у баритонах в церковному хорі, але… зранку дружина вже на рівному місці встигла «дістати нерви», – зараз, мабуть, і не пам’ятала через що, і тепер, скоріш за все, довелося б слухати її кпини над його співом. Він мовчав, осяяний якимсь благоговійним внутрішнім спокоєм, і правив конем так, щоб колеса рівно котились по наїждженій колії.

– Ваш тато цього Ганса доб’є… - кудись в бік сказала Стефка. - Німці не добили, – тато доб’є!

Він обернувся.

– Стефцю, кінь має чути силу господаря, ні? - всміхаючись, сказав він.

– А жінка?.. Має чути силу господаря?

Він відвернувся:

– Діти слухають.

– Я слухаю, - защебетала Дануся.

Михасик тицьнув сестричку пальцем вбік, де у неї були лоскоти:

– Мовчи, коли старші розмовляють! - потім, не зважаючи на писк Данусі, повернувся до мами і, ніби перепрошуючи, сказав: - Тато любить нашого Ганса.

Дануся також штрикнула Михасика пальцем.

– А я бачила, як татко нашого Ганса цьомав! - і, сміючись, закрила долоньками ротик. - Гладив по спинці й цьомав!

Стефка дивилася в бік:

– Ну, так, коня він виціловує!..

Він обернувся до дружини, щоб щось відповісти, і тієї миті далеко позаду побачив підводу.

– Он, погляньте!.. Ого, як вуйко Сясьо свого коня прибрав!

Стефка і діти озирнулись. Там внизу, на дорозі, фіра, замаєна стрічками і запряжена прибраним у червоні кольори конем, об’їжджала ями, кренячись то в один бік, то в другий.

Михасик перейнявся батьковим захопленням.

– Тату, а давайте й ми Ганса так вберемо? - вигукнув він.

– Та, ні-і-і…

Стефка з дітьми розглядали сусідську підводу, а та час від часу ховалась у зелені, потім з’являлась, потім знову зникала.

– Татку, - Дануся повернулась до батька, - а знаєте, отець Петро казав, що якщо Михасько запізниться, то хай уже прислуговувати не заходить.

– Пф-ф-ф! Подумаєш… - Михасик вдав, що йому це байдуже. - Я все одно найшвидше розпалюю кадило.

Несподівано далеко попереду виринула постать людини.

– Ми встигаємо, - відповів батько синові. У його серці забриніла тривога, він її не усвідомлював, але святковий настрій поволі щезав. Невдовзі стало видно, що це краєм дороги ледве ноги волочить незнайомець, юнак, вбраний по-військову, однак верх і низ форми відрізнялись кольором. - Наш!.. - тихо промовив він, помітивши під кітелем вишиванку.

Юнак, обвішаний автоматами, рушницями, на обидвох плечах ніс ще й величезний німецький мешінґвер і, складалось враження, що він або поранений, або вкрай виснажений, – він просто заточувався під тягарем зброї.

– Це ж вночі чути було бій… - сказала Стефка. - Вже йому й байдуже, що його на дорозі можуть схопити.

Голова сім’ї озирнувся до своїх:

– Послухайте, – треба відвернутися. Ми його не бачили. Якщо хтось запитає, – то ми й не дуже збрешемо, що дорогою нікого не бачили, – може він у той час в кущах ховався, коли ми проїжджали і таке далі, ось.