5. Дива.

Пригадувався вираз: «переспати з цією думкою». Це було якраз те, що відбулося, думав Іван за сніданком. Хоча якраз спав-то він і погано. Воно й не дивно, стрес буває не лише від негативних  подій та думок. Мабуть, щось подібне повинен відчувати той, хто виграв у лотерею. Але...

Батько мав такі гроші, - так, у біткойнах, але ж це, можливо, навіть краще, через таємність. Свого часу ризикнув та вклав … і виграв. Але… Не відпускала думка про те, що, ставши мультимільйонером, Артур Доленос продовжував жити, як людина, звичайно, не бідна, але чиї статки обмежуються, ну, нехай сотнями тисяч доларів. Так, в нього був добрий будинок, так, він їздив на «Теслі», але усе це – вкладалося у вигоду, отриману колись на державній службі (доводилося лише здогадуватися, яким саме чином), та прибуток від інвестицій у нерухомість. Із нею він теж лише розпочинав розбиратися. Але … батько не переїхав до Монако (а то, мабуть, був би живий), не жив у палаці, не купував «Феррарі», не відпочивав на власному острові у теплих морях… Хоча мав таку можливість. А що буде робити тепер він сам? В нього просто не було таких потреб, тим більше зараз. Витрачати ці гроші просто на себе..?  він не буде робити цього, маючи усе, необхідне для життя. Власне, тато так і робив… Але є інші можливості… Пригадавши іще одну учорашню розмову, Іван зрозумів, з чого, принаймні, розпочне.

Але, закінчивши сніданок, передусім набрав номер Костика. Та почув:

-Ну як, надумав?

-А, ти про додаток..? Поки що думаю. Я з іншого приводу… Можливо, ти когось знаєш… Мені шахіст потрібен.

-Тобі немає, з ким грати? – розсміявся Костик. – Додаток порадити?

-Усе-то ти через комп’ютер хочеш вирішувати! – Іван виявив в себе здатність посміхатися. Та подумки подякував другу за це. – Ні, мені треба проконсультуватися … щодо однієї задачі. Здається, вона багато значила для мого батька. Певно, у ній є щось особливе…

-Зрозуміло. Тобі потрібен не гравець, а історик… - У слухавці на якийсь час запанувала тиша. – Здається, в Юлі був такий знайомий. Якщо, звісно, ще живий, йому повинно бути під вісімдесят. Я в неї спитаю та тобі напишу, добре? Бо, взагалі-то, на роботі трохи зайнятий зараз.

-Добре. Дякую, чекаю…

А потім знову сів за стіл та увімкнув той самий ноутбук. Передусім знайшов, оплатив з власної банківської карти та скачав програму, яка може змінювати голос у реальному часі, а не під час монтажу звуку чи відео. А потім увійшов до аккаунту «Фрілансера» та став виконувати пошук. Ім’я було досить рідкісним, тож, знайшов потрібну людину він швидко. І це була ідеальна кандидатура.

Зоя Петрівна Мошкіна була маминою однокурсницею, хоча й старша на кілька років. У житті склалося так, що вчитися вона розпочала не одразу після школи… Життя її, мабуть, можна назвати бурхливим. Встигла поховати двох чоловіків, народивши від кожного по сину (тепер, звісно, вони були дорослі, та обидва жили за кордоном), попрацювати у прокуратурі, а потім суддею. А зараз була адвокатом, - її кабінет був по сусідству із вже колишнім офісом приватного нотаріуса. Дуже зручно: можна було давати клієнтів одна одній, коли виникала така потреба. До того ж, саме приміщення також належало родині Доленос, а тому ціна оренди була … гуманною. Здається, Зоя Петрівна трохи переймалася, як буде тепер… Принаймні, такий висновок Іван зробив з деяких обмовок, - він перекинувся із нею кількома фразами, коли відвідував колишній офіс матері. Але вдав, що стурбованості не вловив, хоча, насправді, нічого змінювати не збирався. Але, певно, досвідченому адвокату було зрозуміло, що, у будь-якому випадку, спочатку потрібно оформити спадщину… А це можна було зробити через півроку після смерті батьків.

Як би там не було, для вирішення питання, яке постало перед ним, саме Зоя Петрівна була ідеальною кандидатурою. У тому числі й тому, що не боялася «нестандартних» справ та методів роботи.

Зайшовши у її профіль у соціальній мережі, Іван натиснув на значок із малюнком слухавки телефону. Та через кілька секунд почув:

-Слухаю вас.

-Доброго дня, - чемно привітався. – Мені потрібна Зоя Петрівна.

-Я вас слухаю. А як звати вас? – Звичайно, вона зрозуміла, що телефонує хтось з анонімного профілю у соцмережі.

-Я б хотів поки що залишитися невідомим. – У ноутбуку було задіяно програму для зміни голосу, тому упізнати його співрозмовниця не могла. Принаймні, Іван на це сподівався. – Але я хотів би, щоб ви допомогли у одній справі … за вашим профілем. Потрібно людину звільнити з-під варти, внести за неї заставу. Її вже визначено. А потім – захищати далі. Сама ця людина про це не знає, та не повинна також знати, хто я. Але їй потрібно допомогти. Я профінансую це.

-А з ким я буду укладати договір? – поцікавилася Мошкіна. Адвокат не може вступити у справу, якщо такого договору немає.

-Із самою людиною. Коли вона вийде з-під варти. А внести заставу може хто завгодно й без цього, так? Я гадаю, дізнавшись, що усе оплачено, людина не відмовиться. – Лише сприйме, вважав Іван, як подарунок долі.

-І як ви … профінансуєте це, залишаючись таємничим незнайомцем? – з іронією поставила наступне питання Зоя Петрівна.

-А от для цього вам доведеться дещо зробити… Зареєструвати біткойн-гаманець. Та надіслати мені реквізити. А я вам зараз скину дані про людину та про номер кримінального провадження. Ви зможете самі подивитися у реєстрі… - Потрібно було створити враження, що той, хто телефонує, сам – юрист. Мало хто іще знав про можливість такого пошуку у реєстрі судових рішень. Іронія була у тому, що Івана саме Зоя Петрівна колись напоумила шукати потрібну інформацію таким чином, але, напевно, - це було кілька років тому, - давно забула про це.