Частина 1. Розділ 1

Спина торкнулася вологої землі, коли я повільно лягла просто неба. Чи було мені страшно? Трохи тиснуло на легені.

Вільну від шатер ділянку давно втоптали сотні ніг, а зараз довкола неї зібралися десятки мешканців племені Юрек. Вони полишили свої оселі, зброю та килими, пожадливі на рідкісне видовище: суд, що нагадає, яку ціну мало порушення правил всередині затхлого стійбища.

Мої гомілки прив’язали до двометрової колоди. Слідом за цим двоє чоловіків, які вбралися в каптани та стояли обіруч від мене, підняли деревину разом із моїми ногами. Оголені ступні морозив вітер.

Я спробувала відшукати спосіб забутися в собі. Втупилась у безхмарне небо над гірським пасовищем. Влітку тут було прохолодніше, тож ми традиційно перебиралися на ці землі, а взимку знову спускалися в низовини, щоб уникнути морозу. Блукали колами поміж інших стійбищ чималого племені Юрек.

Діво… Марно брехати. Завжди страшно очікувати на біль.

Будь-хто переживав би, якби йому присудили фалаку — удари прутом по оголених стопах. А позаяк я звикла пересуватися землею босоніж, то мучитимусь достатньо довго.

Усвідомлювала, що йшла на ризик, коли вдерлася до шатра брата вождя Магнуса. Тямила, що вирок на засіданні старійшин буде лише частиною правосуддя. Згодом на мене очікувала кровна помста. Він прийде по мою стоптану копитами гідність.

Я міцніше стиснула саморобний талісман від Ребекки, але кольорових надій не ткала. Від болю ця цяцька з кісток та ниток не врятує. Я бранка власного тіла, а тому з цієї плоті моя свідомість нікуди не втече, хоч як сильно хотілося забутися.

«Не пусти жодної сльози. Нехай тіло тремтить, проте не кричи, не благай, прикуси кулак та терпи, терпи…»

Аби тільки він не зловтішався.

Я кістками вчувала його присутність, звірину жагу до початку тортур, могла намацати його мовчазне очікування мого першого зойку, що зірветься з пересохлих вуст.

Люд поглядав то на мене, то на вождя Магнуса, що височів перед найбільшим шатром — щільної тканини, натягнутої на дерев’яний каркас, який був міцно закопаний у землі стійбища. Все це утворювало куполоподібні домівки для кочового племені Юрек. 

Попри сором, я також зиркнула в бік широких дерев’яних сходів до шатер панівної верхівки. Сивий чоловік, вбраний у темну шкіру й хутро, кивнув — то був сигнал для його брата: для суворого Яльмара, який стискав тонкий прут. Чоловіка, в шатро якого я вдерлася. І от настав час його законної помсти.

Мене впіймали на крадіжці, це очевидно, але отримана здобич цілком виправдовувала кілька ударів прутами верби по стопах.

Щоб менше бігала там, де не дозволено.

Та мені таки вдалося їх всіх обдурити.

Я опустила голову, забруднюючи волосся, стягнене в косу. Сестра вже неодмінно взялася рюмсати. Після смерті нашого батька він перетворив моє життя на ходіння по лезу кинджала: оступишся — і приречеш себе на знущання й цькування. Він тримав його кістяне руків’я, поки я балансувала на сталі під навмисні похитування опори та смішки.

Та цього разу ризик відповів очікуванням.

Вербова гілка розітнула простір, і мої ноги вперше обшпарило в’їдливим болем. Вуста хапнули повітря, гострота уразила тіло, через що кров відступила від обличчя. Наступного разу з мене прохопилося шипіння. Мене пересмикнуло. Коли шкіру обпекло вогнем вп’яте, я прикусила кісточки згрубілого кулака, хоч і не бачила в тому сенсу.

Мешканці стійбища Юрек бубоніли, відводили погляди або зацікавлено зводилися навшпиньки, інші ж бігли розповісти кожному з тисячі жителів про побачене видовисько. Вони торочитимуть, що мене не пожаліли, не потурали. Адже закон стосувався всіх. Особливо улюбленців вождя.

Коли прут вдарив вдесяте, я закинула голову до небес, ігноруючи те, як у ротові збиралася несмачна рідина, яку живив далекий, але такий гидотний писк у вухах. Очі ніби вертілися врізнобіч. Сльоза чкурнула спітнілою скронею на землю, але з моїх вуст так і не вирвався жаданий демоном вереск.

Біль пульсував до нудоти огидно.

По кісточці пальця потік кров’яний струмочок — я несвідомо прокусила шкіру, щоб перебити тортури від побоїв.

А коли почвара Яльмар вдарив п’ятнадцятий раз, я просто здригнулася. Половина покарання зосталася позаду, однак тепер мені слід було якимось чином підвестися на закривавлені ноги й дістатися свого шатра. Десятирічна Ребекка навряд чи матиме  вдосталь сили, щоб допомогти сестрі. Та й не любила я приймати поміч.

Колоду опустили, тремтливі ноги нарешті розв’язали. Вони були моїми, бо печіння неможливо було вирвати з плоті, але водночас я більше не могла дати раду цим… палкам.

Раптом я збагнула, що пожовкла лляна сорочка задерлася до колін. Довелося чимшвидше сісти, перелякано приводячи себе до ладу. Стидовисько.

Івар та Ребекка примчали, як тільки отримали дозвіл. Вони взяли мене під плечі, намагаючись поставити на ноги, але…

— Це марно, — прошепотіла, крізь мимовільне шмаркання.

«Я не зможу встати та дійти до ліжка». 

Гордо підняте підборіддя дрижало.

— Тримайся за мене, — пробурмотів Івар, переносячи всю мою вагу на себе. Я стримувала виття, що засіло в горлі, ігнорувала надокучливий гул довкола чи схлипування Ребекки крізь пищання у вухах.