6. Диван, блокнот і довіра: Як працює психоаналіз

6.1. Вступний гачок: Археологія душі. Мета психоаналізу

Ми пройшли довгий і захопливий шлях. Ми спускалися в темні підвали несвідомого, знайомилися з галасливими мешканцями нашої внутрішньої комуналки, приміряли невидимі обладунки захисних механізмів і навіть зазирали на сцену нашої першої дитячої драми. Ми дослідили карту нашого внутрішнього світу, яку накреслив для нас Фрейд.

Але тепер виникає логічне питання: а що з усією цією картою робити? Як ці знання можуть допомогти реальній людині, яка страждає від тривоги, депресії чи постійно наступає на ті самі граблі у стосунках? Щоб відповісти на це, нам потрібно зазирнути за двері кабінету, з якого все це й почалося.

Уявіть собі класичну, трохи карикатурну картину. Тиха кімната, приглушене світло. У центрі — знаменита кушетка, на якій лежить пацієнт. Поруч, у кріслі, трохи позаду, сидить мовчазний, бородатий аналітик із блокнотом і ручкою, який час від часу кидає глибокодумні фрази. Цей образ настільки в'ївся в масову культуру, що породив безліч міфів. Головний із них — це уявлення про психоаналітика як про якогось екстрасенса чи містика, який дивиться крізь вас і «читає ваші думки», бачачи всі ваші потаємні секрети.

Давайте одразу відкинемо цей міф. Психоаналітик не читає думок. Він не знає про вас більше, ніж ви самі. Насправді, він знає набагато менше. Але у нього є те, чого немає у вас, — спеціальні інструменти і безпечний простір для дуже специфічної роботи.

У чому ж полягає головна мета цієї роботи? Якщо сформулювати її максимально просто, вона звучить так: «Зробити несвідоме свідомим».

Пам'ятаєте наш киплячий казан несвідомого з першого розділу? У ньому вирують витіснені спогади, заборонені бажання, невирішені конфлікти. І саме ця прихована енергія керує нашими симптомами, нашими невдачами, нашими страхами. Ми — ніби мешканці будинку, який постійно затоплює, але ми не знаємо, де саме прорвало трубу, бо вона замурована в стіні. Ми лише бачимо мокрі плями на шпалерах (наші симптоми) і намагаємося їх зафарбувати. Психоаналіз — це спроба знайти, де саме протікає, і полагодити трубу біля самого її джерела.

Щоб зрозуміти роль аналітика, найкраще підійде аналогія не з екстрасенсом, а з археологом.
Уявіть, що ваша душа — це величезна, загадкова територія, схожа на руїни стародавнього міста, засипані шарами землі й піску часу. На поверхні видно лише кілька сучасних будівель (ваша свідомість). Але ви відчуваєте, що під землею приховано щось важливе, щось, що впливає на ваше життя. Можливо, фундаменти сучасних будівель стоять на руїнах старого храму, і через це вони постійно тріскаються.

• Пацієнт приходить до археолога і каже: «Ось моя земля. Мені здається, тут щось не так. Допоможіть розібратися». Він надає територію для розкопок.
• Психоаналітик — це досвідчений археолог. Він не знає, що саме приховано під землею на вашій території. Але у нього є інструменти (пензлики, лопатки, сканери) і методологія. Він знає, як обережно знімати шар за шаром, щоб не пошкодити крихкі артефакти.

Їхня робота — це спільна, повільна і дуже обережна експедиція вглиб вашого минулого. Вони разом розкопують забуті спогади, розшифровують дивні написи на уламках (сни), аналізують, як план старого міста (дитячі стосунки) впливає на сучасну забудову. Мета — не просто знайти «скарби», а зрозуміти, як минуле продовжує жити в сьогоденні.

І для цієї тонкої археологічної роботи Фрейд розробив кілька унікальних інструментів. Давайте розглянемо три найважливіших з них.

#

6.2. Інструмент №1: «Розмова без гальм» (Метод вільних асоціацій)

Отже, наш археолог душі готовий розпочати розкопки. Але з чого почати? Як дістатися до тих глибоких, прихованих шарів, якщо свідомість так ретельно їх охороняє? Фрейд винайшов для цього геніальний у своїй простоті метод, який став наріжним каменем усього психоаналізу. Це метод вільних асоціацій.

6.2.1. Золоте правило психоаналізу

Уявіть, що ви вперше лягаєте на аналітичну кушетку. Ви трохи нервуєте, думаєте, з чого б почати свою розповідь, як би її логічніше побудувати. Але аналітик дає вам лише одну, на перший погляд, дивну інструкцію. Це і є «золоте правило» психоаналізу.

Він каже приблизно таке: «Будь ласка, спробуйте говорити все, що спадає вам на думку, не фільтруючи. Не намагайтеся розповідати зв'язну історію. Не турбуйтеся про те, чи це логічно, чи доречно, чи пристойно. Якщо вам на думку спаде якась нісенітниця, якась випадкова деталь, якийсь соромний спогад або якась агресивна думка про мене — кажіть саме це. Ваше завдання — вимкнути свого внутрішнього редактора і стати просто спостерігачем за потоком власних думок, озвучуючи його вголос».

Це неймовірно складно. Ми звикли робити прямо протилежне. З дитинства нас вчать «думати, перш ніж говорити». Наша звичайна мова — це ретельно відредагований продукт. Вона завжди контролюється нашим менеджером-Я (який стежить за логікою) і нашим наглядачем-Над-Я (який стежить за пристойністю). Ми постійно ставимо собі питання: «Чи варто це говорити?», «Як це прозвучить?», «Що про мене подумають?».

Метод вільних асоціацій пропонує зробити неможливе — натиснути на педаль газу і водночас відпустити кермо й гальма.

6.2.2. Чому це працює? Обхід внутрішнього цензора

Навіщо потрібна ця «розмова без гальм»? Тому що це єдиний спосіб хоча б на мить обдурити нашого внутрішнього цензора. Того самого охоронця, який стоїть на люкові, що веде в підвал несвідомого, і ретельно перевіряє кожну думку, яка намагається вийти назовні.

Коли ми будуємо логічну, пристойну розповідь, ми ніби йдемо широкою, освітленою, асфальтованою дорогою. Це безпечний, схвалений маршрут. Ми ніколи не побачимо нічого несподіваного. Але коли ми починаємо слідувати за вільними асоціаціями, ми сходимо з цієї дороги і заглиблюємося в ліс.
Ми починаємо йти за випадковими, ледь помітними стежками.

• Ось ви розповідаєте про проблеми на роботі...
• ...раптом згадуєте колір краватки вашого начальника...
• ...цей колір нагадує вам про стару машину вашого батька...
• ...ви згадуєте, як батько одного разу не взяв вас із собою на риболовлю...
• ...і раптом відчуваєте гострий, незрозумілий смуток і образу, яким, здавалося б, немає місця в розмові про роботу.