2. Три мешканці в одній квартирі: Знайомтеся, Воно, Я та Над-Я

2.1. Психіка як комунальна квартира

Минулого разу ми з'ясували, що наша свідомість — лише верхівка айсберга, а під нею вирує могутній океан несвідомого. Але ця метафора, хоч і показує масштаби, не розкриває головного — драми. Вона не пояснює, чому всередині нас постійно точиться боротьба. Щоб зрозуміти це, нам знадобиться інша, набагато більш галаслива і життєва аналогія.

Забудьте про айсберги й океани. Уявіть собі... стару комунальну квартиру. Так, саме так. Ваша голова — це не тихий, стерильний кабінет із білими стінами. Це галаслива, трохи занедбана комуналка, де мешкають три абсолютно різних, несумісних і вічно незадоволених один одним сусіди. І ви, ваша особистість, — це результат їхніх щоденних сварок, переговорів і крихких перемир'їв.

Давайте зазирнемо до них. Зараз, наприклад, сьома ранку понеділка. Дзвенить будильник. І тут починається...

З найтемнішої, найзахаращенішої кімнати, схожої на печеру, доноситься низьке, утробне гарчання. Це перший мешканець. Він великий, волохатий, імпульсивний, і його абсолютно не хвилюють правила пристойності.
— Вимкни цю чортівню! — реве він. — Я хочу спати! Спати — це приємно. Робота — це неприємно. Хочу ще п'ять хвилин... ні, п'ять годин! А ще краще — звільнитися і лежати на пляжі вічно! І з'їсти щось солодке! Негайно!

Це голос Воно. Наш внутрішній дикун.

Але тут з іншої кімнати, ідеально чистої та прибраної, де всі книжки стоять за алфавітом, виходить другий мешканець. Він суворий, у накрохмаленому комірці, з осудливим поглядом.
— Підйом! — карбує він. — Що за розмови про "спати"? Це безвідповідально! У тебе дедлайн! Ти підведеш людей! Справжні професіонали так не роблять! Ти маєш бути найкращим! І не смій думати про солодке, ти й так набрав зайвого! Ганьба!

Це голос Над-Я. Наш внутрішній критик і мораліст.

І ось посеред коридору між цими двома опиняється третій мешканець. Він має втомлений вигляд, у нього сіпається око, а в руках він тримає чашку кави та блокнот із планами. Це єдиний, хто намагається мислити раціонально.
— Так, спокійно, панове, без паніки, — намагається він примирити їх. — Я розумію, що спати приємно. І я пам'ятаю про дедлайн. Давайте зробимо так: ми зараз встанемо, але дозволимо собі не бігти одразу до комп'ютера, а спочатку вип'ємо смачної кави. А ввечері, якщо встигнемо все зробити, я дозволю нам подивитися серіал. А щодо пляжу... давайте заплануємо відпустку через три місяці. Усі згодні? Будь ласка, ну хоч якийсь компроміс...

Це голос Я. Наш внутрішній менеджер і дипломат.

Ця сцена розігрується всередині нас щохвилини. Коли ми вирішуємо, що з'їсти на обід. Коли хочемо щось сказати, але стримуємося. Коли обираємо між роботою і відпочинком. Коли відчуваємо сексуальний потяг або спалах гніву. Завжди ці три голоси сперечаються, висувають ультиматуми і торгуються.

Наша внутрішня гармонія (або її відсутність) повністю залежить від того, як цим трьом вдається уживатися. Чи зможе втомлений менеджер-Я знайти баланс між вимогами імпульсивного дикуна-Воно і суворими правилами критика-Над-Я? Чи, може, хтось один захопить владу, перетворивши наше життя на хаос імпульсів або на в'язницю суворих правил?

Щоб розібратися в цьому, давайте познайомимося з кожним із цих мешканців ближче. Почнемо з найдавнішого і найгучнішого. Спустимося в підвал до нашого дикуна.

#

2.2.1. Хто це такий?

Отже, давайте відчинимо двері до першої кімнати в нашій комунальній квартирі. Хоча ні, «кімната» — це занадто цивілізоване слово. Це, скоріше, печера. Волога, темна, без вікон. Звідти пахне чимось первісним: землею, потом, димом від багаття. Тут немає меблів, немає розкладу дня, немає годинника. Тут взагалі немає часу. Тут живе найперший мешканець, який заселився в цю квартиру з моменту її створення. Знайомтеся — Воно (або, як називав його Фрейд, Id).

Хто ж він такий? Уявіть собі немовля. Маленьке, червоне, зморщене, яке щойно з'явилося на світ. Чого воно хоче? Воно не мріє про кар'єру, не думає про мораль, не турбується про почуття інших. Його всесвіт складається з кількох простих, але всепоглинаючих речей: тепло, їжа, сухість, комфорт. Якщо йому мокро, холодно або голодно, воно не думає: «Треба потерпіти, мама втомилася». Воно починає кричати. Не просто плакати, а ревіти з усієї сили, вимагаючи негайно задовольнити його потреби. «Дайте! Зараз! Негайно!» — ось єдина фраза в його лексиконі.

Ось це немовля — це і є Воно в його найчистішому вигляді. Це наш внутрішній дикун, первісна тварина, яка живе за законами джунглів. Це чиста, нерозбавлена, неприборкана енергія несвідомого, про яку ми говорили в першому розділі. Воно — це той самий киплячий казан, тільки тепер у нього є обличчя і голос.

З моменту нашого народження Воно вже є всередині нас. Це єдина частина психіки, яка існує з самого початку. Це фундамент, на якому пізніше будуть надбудовані інші «поверхи». І весь цей час, усе наше життя, воно залишається таким самим, як і в дитинстві: егоїстичним, імпульсивним і абсолютно ірраціональним.

Його територія — це весь підвал нашої психіки. Воно ніколи не виходить на світло. Воно повністю несвідоме. Ми не можемо свідомо поговорити з ним, запитати його: «Агов, Воно, чого ти насправді хочеш?». Його бажання для нас — таємниця. Ми можемо лише бачити наслідки його бунтів: раптові спалахи гніву, непереборні потяги, дивні сни та фантазії.

Це той голос у вашій голові, який, коли ви стоїте в заторі, шепоче:
— Вийди з машини й набий пику тому водієві, що тебе підрізав!

Це той голос, який, коли ви бачите привабливу людину, наполягає:
— Підійди і візьми її! Вона має належати тобі!

Це той голос, який, коли начальник робить вам зауваження, кричить:
— Переверни стіл і скажи йому все, що ти про нього думаєш! А потім піди і ніколи не повертайся!