Франциск Ассизький

Петро Немировський

ФРАНЦИСК АССИЗЬКИЙ 

Оповідання

Переклад Ірина Гаркуша 
                

1

Всю ніч я думав про завтрашню риболовлю, крутився з боку на бік, часто дивився на годинник у своєму мобільному телефоні — боявся проспати.
Ввечері напередодні я поставив електронний будильник на п’яту ранку, кілька разів перед сном нагадав татові, аби й він не забув на своєму телефоні встановити будильник на п’яту ранку.
Завтра я наловлю бага-а-ато риби. Нема нічого прекраснішого за риболовлю! Ані морозиво, ані катання на велосипеді, ані навіть ігри на комп’ютері не можуть зрівнятися з риболовлею. Звичайно, це не означає, що я не люблю їсти морозиво, кататись на велосипеді і, тим більше, грати на комп’ютері. Але риболовля — це щось особливе.
Коли батьки запитують, ким я хочу бути, коли виросту, відповідь в мене готова — рибалкою. Нещодавно я заявив батькам, що хочу кинути школу. «Чому?» — «Тому що, вже вмію рахувати, читати й писати, а рибалці інші знання не потрібні. Рибалці потрібна вдача». 
Ми довго сперечалися, поки нарешті я не погодився: школу закінчу, але в коледж не піду. Відразу куплю собі катер, рибальські снасті, високі гумові чоботи і з ранку до ночі буду рибалити.
Зловлену рибу буду продавати. Для цього відкрию свій магазин: винайму робітників, може, навіть батьки погодяться там чистити рибу і стояти на касі. В нас буде справжній сімейний бізнес.
Тато потиснув мені руку — мовляв, угода відбулася. Мама, щоправда, пробурчала, що коледж все ж таки потрібно буде закінчити.

2

—    Колись ми з мамою їздили до Італії, ти тоді ще не народився і лежав у мами в животі, — розповідав тато, коли зранку ми їхали з ним у машині. — Так от, у Флоренції ми увійшли в знаменитий собор Санта Кроче. А там зберігається ряса святого Франциска Ассизького — давним-давно жив такий чоловік. Лежить за склом така собі темна ряса і мотузка, якою святий Франциск підперезувався. 
Позіхаючи, я дивився у віконце, де у сутінках, що почали вже танути, проступали обриси будинків і дерев. 
Тато продовжував: 
—    Ми оглянули в тому соборі розписи на стінах, і мама пішла далі, а я все стояв перед рясою, наче прикутий, не міг зрушити з місця! І раптом — сам не знаю, що на мене найшло — почав молитись і дякувати Богові! І ледь не розплакався, уявляєш? А вся справа — у шматку цупкої матерії і звичайній мотузці. Так, іноді в нашому житті стається щось таке, що важко пояснити… Повернувшись з Італії до Нью-Йорку, я прочитав життєпис святого Франциска. Виявляється, він був дивовижною людиною — віддавав ближньому останнє, що мав. До речі, він проповідував не лише людям, але й тваринам, птахам і рибам. 
—    Це як?
—    Якщо на його шляху зустрічалися річка або озеро, він йшов туди і з берега починав вчити риб любити Бога. Вони підпливали до нього, висунувши голови з води. Збиралися й інші слухачі: жаби, равлики, черепахи. Звідусіль зліталися птахи, приходили звірі. Всі слухали святого Франциска. Кажуть, він і сьогодні допомагає людям і всім живим істотам, він ще й досі ходить по землі…
Тато ще щось розповідав, але повіки мої стали важкі, і я заснув.

3

Тр-р-р! — простягнута крізь вушка спінінгу волосінь швидко розмотується у котушці; темне грузило з двома гачками, що бовтаються на ньому, летить понад затокою. Я міцно тримаю спінінг. Дивлюся, як грузило — бульк! — падає у воду, і навкруги розлітаються бризки.
—    Молодець! — хвалить тато. — Ти навчився добре закидати. 
Я намагаюсь встановити спінінг поміж двох каменів, але він падає.
Піднімаючи його, я випадково вступив у воду, промочивши шкарпетки та кросівки. Якби була зараз тут мама, вона б відразу змусила мене вдягнути сухі шкарпетки. Але сьогодні вона з нами не поїхала, а тато нічого не помітив. 
—    Є! Є! Зачепив! — вигукнув я.
О-о, ця блаженна мить, за яку можна віддати все на світі — і морозиво, і велосипед, і навіть комп’ютер! Коли риба клює, і в моїх напружених руках смикається вудилище, мені здається, що я щасливий аж до неба. 
Цікаво, хто ж на гачку? 

4

—    Спіймали щось? — запитує дядько, підійшовши до нас. Цей дядько — безхатько.
Неподалік від місця, де ми ловимо рибу, у гайку, стоїть його намет. Ми оминаємо його щоразу, коли стежкою йдемо до берега. Біля намету справжнє звалище: всюди розкидані порожні бляшанки і пляшки, на землі валяються ковдри в пропалених дірках, стоїть крісло-каталка для інвалідів із купою мотлоху на сидінні.
За словами тата, цей дядько — безхатько і алкоголік. Незрозуміло, якого він віку і якої раси — чи то чорношкірий, чи то мулат. Завжди нечесаний, в лахмітті і стоптаних кросівках без шнурків або взагалі босоніж.  Минулого разу він до нас також підходив, запитував, чи добре клює. Але тоді була погана погода, не клювало взагалі, і дядько відразу пішов.
—    Мій син щойно спіймав камбалу, — відповідає йому тато, кивнувши в мій бік.
—    Бой, покажи-но, що ти спіймав, похвалися, — звертається безхатько до мене.
Від нього тхне перегаром. Не дочекавшись відповіді, він виймає з води рибник зі спійманою камбалою. 
—    Яка красива риба! Віддай її мені! — просить він і, хитрувато примружившись, дивиться на мене. 
—    Не дам! — я видираю в нього з рук рибник. — Це моя риба!
Мені хочеться розмахнутись спінінгом і вдарити його!
Він кривить обличчя, наче йому боляче. 
—    Ти поганий бой. Ти злий. Fuck you, — бурчить він. 
—    Не кажи такого моєму синові, — втручається тато. — Не можна так розмовляти з дітьми. 
Безхатько повільно розвертається обличчям до тата. Стискає величезні брудні кулаки. 
Вони стоять один навпроти одного. Безхатько вищий за тата і ширший за нього в плечах. Якщо він зараз кинеться на тата і вб’є його, що буде зі мною? Мені хочеться бігти додому, до мами. 
—    Соррі, винний, — вибачається безхатько. 
Він відходить, сідає на якусь колоду, запалює цигарку.
Неподалік від нас у воді на худих лапах стоїть сіра чапля. Зрідка, нахиляючись, чапля встромляє гострий дзьоб у воду і щось висмикує звідти. 
Подалі від неї стоїть чорна чапля. Часом вона зривається з місця і летить в наш бік, але сіра чапля з криком летить їй назустріч і відганяє від своїх володінь. Щоразу, коли ми тут, я спостерігаю цю сцену — війну двох чапель.
—    О-о! Уо-о… — раптом горлає бомж, встаючи і простягаючи вперед руки. 
Чи то він співає, чи то регоче. 
З протилежного берега відразу здіймається зграя качок; чайки, чаплі — всі летять до нього. Птахи знають — зараз їх будуть годувати.
Продовжуючи співати і реготати, безхатько дістає з кишені булку, відриває від неї шматочки і кидає птахам.
Я бачу, як з кущів вибігає кіт! Дикий смугастий кіт біжить до безхатька, переплигуючи через впалі гілки та калюжі. Кіт стає на задні лапи, а передні впирає в ноги безхатька. А потім танцює на задніх лапах. Безхатько бере кота за шкірки, піднімає і… цілує в писок. 
Як страшно!
І як красиво тут! Високе небо, і трави високі, наче позолочені сонцем; вода в затоці грає такими ніжними відтінками, що важко передати словами. Якби я не хотів стати рибалкою, то обов’язково став би художником.