10.23.

Вітер тріпав білий плащ із високим коміром, червона підкладка якого кидала криваві відблиски на бліді щоки моєї копії.

Чорт забирай, це мої родові кольори. І це мав бути мій плащ. Не роздумуючи довго, я зняв подарунок Лео й кинув його на руки Кассандрі, а потім з силою зірвав плащ з плечей самозванця, що не чинив опору, та надягнув на себе. Так набагато правильніше.

— Встань, — звелів я клону, зробивши крок назад.

Той підвівся й озирнувся. На його обличчі відбивалася байдужість, а з носа текла цівка якоїсь густої й абсолютно чорної рідини. Зіщулившись від холоду, клон витер її рукавом.

— Ти видавав себе за Князя Олексія, — продовжив я.

Клон мовчав.

— На коліна.

Він послухався. Поволі опустився на коліна, дивлячись мені в очі. І, знову опинившись поза зоною впливу аномалії, тихо сказав:

— Клони недовговічні. Вони живуть лише три роки. Так що ти лише трохи підкоригував термін.

Три роки? Лео...

— А уяви… — продовжив Псевдо-Олексій раптово, в його очах блиснув слабкий проблиск надії. — Лише на одну секунду. Уяви, що ти помиляєшся. Що ти — лише клон, намертво впевнений у своїй правоті, тому що йому так хочеться. І тепер ти вб'єш свій оригінал. Знаєш, що буде? Тебе розвіє за вітром.

Він що, вирішив заговорити мене? Мене — і моєю ж зброєю?! Ну все. З мене досить.

Я розмахнувся. Меч окреслив у повітрі півколо — і голова з попелястим волоссям полетіла вниз.

Настала тиша.

Краєм ока я помітив, як Князі на екранах багатозначно переглянулися. В очах обох завмер легкий подив і німе запитання. Але мені зараз було не до цих дрібниць.

Я тільки тепер звернув увагу на реакцію натовпу, який, на мій подив, несміливо почав видавати вигуки... Радості?

Але радіти рано. Я сказав не все.

— У багатьох Дзеркалах ще залишилися мої клони. Я хочу, щоб ви знали, що так буде з кожним, що вирішить видавати себе за мене, — і одним рухом ноги я зіштовхнув з краю майданчика непорушне тіло.

Самотні ліниві оплески Валерія громом рознеслися над натовпом, що встиг зашуміти, змусивши його притихнути знову. Екран демонстрував лише обличчя мого родича, причому великим планом, але в мить, коли він заговорив, не залишилося сумнівів у тому, хто вирішив таким чином висловити свою думку.

— Браво, — хмикнув Князь Валерій. — Так видовищно. Так майстерно. Прямо як я вчив.

Я мовчав. Тільки повільно перевів на нього важкий і дуже промовистий погляд.

— Олексію, облиш, — продовжив Аристократ, і його голос ніби пом'якшав. — Вважатимемо це офіційним закриттям проекту «Клон». Але чи довго ти ще збираєшся грати в цю гру? Чого ти домагаєшся? Усі вже зрозуміли, що ти не просто Аристократ. У тебе є особлива думка! І що далі? Будеш продовжувати доносити її до черні? Чи подобається бути героєм серед бідноти?

То це була не пастка. Просто демонстрація влади.

З кожним його словом злість продовжувала зростати в мені, пожираючи всі інші почуття. Так, давай, продовжуй у тому ж дусі, це буде мені корисно.

— Тобі вже двадцять, — не вгавав, тим часом, Валерій. — Настав час дорослішати. Повертайся додому, мій хлопчику. І я вдам, що нічого цього не було.

Мені довелось прикрити очі на пару секунд, інакше, як мені здається, я б вибухнув. Добре, що я залишив невелику страховку, яка не дає мені змоги випустити звіра, проте моя лють була занадто велика й рвалася назовні. І вирвалась. У вигляді крил, які в одну мить виринули з-під лопаток, змусивши мене похитнутись і стиснути зуби від болю. Однак, я сподіваюся, зовні не було помітно, наскільки важко мені це далося.

— У цьому житті, — почав я, коли біль відступив настільки, що я зміг говорити, — мені соромно за одну річ. Тільки за одну, — я навмисне звертався виключно до натовпу й навіть не дивився на Валерія. — За те, що я Аристократ. І я хочу оголосити, що зрікаюся свого походження. У мене немає сім'ї серед Аристократів.

Тяжкий погляд Аркадія, спрямований на протилежний екран, прямо-таки сочився їдким «А я тобі казав?» Валерій же, глянувши на мене замислено, стиснув губи й опустив очі. Його щелепа напружилася від злості. Обличчя виражало… Образу?

Що ж побачимо, як йому сподобається це!

Змахнувши крилами для розгону — чорт забирай, там же одне пір'я, що там може так боліти?! — я підвівся в повітря й щосили рубанув мечем по екрану.

Той бризнув іскрами, уламки полетіли в натовп, а зображення згасло.