10.22.

Аномалій усередині, на перший погляд, не спостерігалося. Темний тунель, сходи так само ведуть нагору, химерно згинаючись. Тут я сповільнився. Нарешті я всього за кілька кроків від людини, через яку світ засумнівався в мені. Людини, через яку мої друзі гинули, ненавидячи мене, а живі проклинають моє ім'я. Звичайно, я усвідомлюю, що Псевдо-Олексій — лише іграшка в руках Валерія, але клон теж зробив дещо, чого я не можу йому пробачити. Він змусив мене засумніватись у тому, що я — це я. І за це він помре.

Я відчував, як у скронях починає стукати кров. Це відчуття було вже знайоме мені, але зараз я шостим почуттям безпомилково визначив, що цього разу воно готове розвернутися в небаченому масштабі.

— Аєксі, Касю! — покликав я, переконавшись, що супутниці теж сховалися від шуму зовнішнього світу й можуть мене чути. — Будьте напоготові. Але не втручайтесь.

Необхідності впевнитись у тому, що моя вказівка ​​прийнята, не було. Я не сумнівався в своїх соратницях.

На щастя, аномалій у невеликому тунелі справді не виявилось, і за кілька хвилин мене зустрів свіжий порив вітру й глумливий погляд сірих очей.

Я не міг не помітити, що Псевдо-Олексій виглядав жахливо. І це ще м'яко сказано. Він виглядав хворим. Шкіра була не просто блідою, але мала сіруватий відтінок, а синці під очима вражали. Від моєї уваги також не вислизнули судомні рухи пальців лівої руки.

Бум. Бум. Бум. Шум у вухах посилювався, кров закипала.

— Нарешті, — голосно заявив клон. — Я вже втомився чекати, поки ти приповзеш просити пощади.

Бум-бум-бум! Він що, спеціально мене бісить? Треба сказати, виходить у нього чудово. Але перш ніж я вб'ю самозванця, я маю ще щось зробити. Тому опустив меч.

— Всім відомо, — почав я, щосили намагаючись зберегти здатність до людської мови й не перейти на гарчання, — що Князь Олексій — мечник високого класу та вправний воїн, — те, що мій голос, як і голос клона, розносився завдяки аномалії по всій площі, грало мені на руку. — Клон успадковує всі ознаки оригіналу, крім цього. Тому я викликаю тебе на бій, брехлива пародіє, без тіні сумніву в перемозі, адже Олексій — це я.

Клон вишкірив зуби, дістаючи з-за спини важкий меч з різьбленою рукояттю.

Незважаючи на мої гучні заяви, клон все ж напав першим. І при цьому зробив серйозну тактичну помилку, одразу ж прискорившись. На свій подив, я відбив цю атаку без особливих зусиль. Після чого атакував сам.

Аєксі й Кассандра кам'яними статуями завмерли біля входу в тунель, стежачи за кожним нашим рухом, але не сміючи ворухнутися.

Я ж, тим часом, продираючись крізь шум у вухах і лють, що застилала свідомість, потроху розумів, що поєдинку не буде. Буде лише кара. Тому що Псевдо-Олексій, нашвидкуруч натасканий Валерієм, чия турботлива рука явно прозирала крізь обманні рухи й різкі силові атаки, був у рази слабший за мене в бойовому мистецтві, а все, що він міг зробити — лише відтягнути свій неминучий кінець.

І мені навіть могло бути шкода його якоюсь мірою. Могло. До страти моїх людей. До Кіріка. До Арени.

Я бив нечасто, але жорстко. Бачив, як кожен мій удар відтісняє самозванця до краю й без того невеликого майданчика, але не зупинявся. Не міг.

А клон, на мій подив, і не думав просити пощади. Нахиливши голову, — як я пізніше зрозумів, щоб випасти з зони дії аномалії та його слів не почув натовп, — він заговорив зі мною:

— Ти ж пам'ятаєш, що я твій клон?

Я тільки мовчки змахнув мечем, цілячись йому в горло, але моя атака була відбита.

— Мене створили за твоїм образом і подобою, — не вгавав Псевдо-Олексій, судомно намагаючись утримати мій меч на безпечній від себе відстані. — І як? Як тобі такий образ? — йому довелося змахнути мечем знову, цього разу, захищаючи ноги. — Як тобі така подоба?!

Не витримавши, я теж нахилив голову, наслідуючи його, та зійшов до відповіді:

— Мерзенно.

Стрімка атака, яка відбулася в цей самий момент, була останнім шансом фальшивки. Але мені цей цирк набрид. Перехопивши ініціативу, я спіймав його клинок, щоб, різко вивернувши руку, змусити противника випустити зброю. Меч вилетів за межі майданчика та вирушив у вільний політ до нижніх поверхів Замку.

Десь у глибині душі я не впізнавав і не розумів себе, але шум у вухах заглушав усе, тому я схопив розгубленого клона за волосся, розгорнув обличчям до натовпу й поставив на коліна.