10.18.

Нам довелося пройти ще невеликий хол, у якому звуки, на щастя, повернулися, а потім ми вийшли із будівлі. Було величезним щастям вдихнути на повні груди повітря, насичене запахом дощу.

Над нами простягалося якесь рябе небо, перед нами — високі ворота, з масштабністю яких могла зрівнятися лише жертва архітекторської думки перед Заводом на Піщаному узбережжі, за якими чувся шум натовпу, а за спиною… Найс, виявляється, не жартував. Над входом у непоказну низьку будівлю висів напівзруйнований знак схрещеної ложки з виделкою.

Відчуття дежавю досягло свого апогею, підкотивши до горла й змусивши серце битися частіше. Я це бачив, я це знаю. Тільки звідки?

Поки Найс почав озвучувати якісь міркування, в яких пролунало, здається, слово «план», я підійшов до воріт і легко штовхнув їх, зриваючи іржавий замок. З брязкотом і скрипом, в якому потонула промова Інкуба, що стрімко стихала, ворота розкрилися достатньо, щоб відкрити моєму погляду картину, що змусила, нарешті, перемикач у моїй голові клацнути. І я застогнав, розуміючи, куди потрапив.

Отже, перед нами була площа, що тягнулась, загалом, до самого горизонту. І так само до обрію вона була заповнена найрізноманітнішою публікою. Але цього я якраз очікував. Не чекав я, що весь цей натовп розташовуватиметься на краю урвища в прірву, на трикутному виступі якого височів... Точніше, якби я не знав, що це, то вирішив би, що височіла гора невеликих кам'яних будинків, поставлених один на другий дахом вниз. Тобто, на краю урвища стояв один будинок, дивом не балансуючи на конику традиційно трикутного даху, на якому й стояв, на ньому чотири таких же, на них ще десять і так далі, тільки всі вони ніби зрослися єдиною кам'яною кладкою, схожі на величезний сірий вулик, устромлений у землю і, до того ж, обвитий до самого верху гвинтовими сходами без поручнів, наче стрічкою. Саме таким я його собі і уявляв.

— Це Замок, — видихнув я. — Ясна річ. Площа Коменданта. Жуки. Замок. Ми у світі Кафки.

Мене наче холодною водою облили. Просто дивно, як я примудрявся майже рік оминати такі моменти. Яка ймовірність того, що десь незалежно від моєї уяви існує Замок з однойменного роману Кафки, який виглядає так само, як його уявляв собі я?

Це що, відбувається в моїй голові? Але всі ці люди навколо, їхні почуття та думки, вітер на моїй шкірі, зрештою, вони справжні. Обводячи очима натовп, що завмер при моїй появі, та обличчя власних друзів, які намагались зрозуміти, що зі мною відбувається, я готовий був у цьому присягнутись. Люди справжні. Але що з ними тут відбувається?..

— Вітаю! — нахабно увірвався в мої думки голос, що вже набив оскому.

Я тільки тепер помітив, що майже на самій вершині Замку, в білому одязі з червоним підбоєм, крокує той самий виродок, за яким я прийшов... У сенсі, моральний виродок, звичайно.

Мабуть, десь на тому відрізку, де крутився Псевдо-Олексій, спостерігалася ще одна звукова аномалія, бо його голос звучав так голосно, ніби там був захований мікрофон із серйозною акустикою.

— Я чекав на тебе, — заявила, тим часом, ця нахабна підробка. — Адже моя заява стане повною лише після того, як ти засвідчиш мені свою повагу.

Ну все. Пізніше розберуся з тим, наскільки цей світ справжній. Ця високородна мерзота зі знайомим обличчям мене вже дістала.

Зосередившись, я окинув площу новим поглядом, оцінюючи обстановку.

Крім Замку, на площі була ще пара елементів, які моя внутрішня пам'ять про не зрозумій яке життя розцінювала, як зайві. А саме — широка естакада, що піднімалася над землею якраз за десяток метрів від воріт, за якими стояли ми з друзями, і закінчувалася десь у районі третього поверху Замку, і два левітуючі навколо його вершини екрани розмірами у два людські зрости, що явно належали до якоїсь іншої епохи. Зображували вони, судячи з усього, в режимі он-лайн, дві самовдоволені пики, що належали ще парочці високородних виродків, а саме — Князю Валерію і Князю Аркадію.

В принципі, враховуючи заяву клону та силуети Злиднів, що посипалися з верхніх поверхів Замку, плануючи вниз, шлях був лише один — вперед. Однак вирішальне слово у виборі нашої й без того прямолінійної тактики залишилося за Аєксі, яка раптом оголосила на всю площу:

— Дорогу Князю Олексію!