10.17.

Я відкрив був рота, але, подумавши, закрив його. Назва світу начебто говорить сама за себе.

Інкуб, тим часом, відчинив одну з дверей. Від верхнього її краю починалися зовсім непотрібні сходи, які вели в стелю, а нижній обривався, лише далеко внизу виднілася запилена сіра підлога. Найс присів біля краю, придивляючись до чогось, а потім спокійно ступив уперед, провалившись в отвір... Так мені здалося в першу секунду. Але, коли я кинувся до дверей, то виявив мармизку Найса, що підморгнула мені. Той стояв на стелі кімнати, яка була під нами, так, ніби це підлога.

— Мухи, — пояснив він, — літають догори ногами. Не бійся, вона сама тебе перекине. Ходіть сюди.

Гаразд. Подумавши, я замахнувся й теж зробив широкий крок. На мить виникло відчуття, ніби я зробив сальто на гойдалках, а потім мої ноги твердо стали на звичайну кам'яну підлогу з діркою в підлозі, з якої тепер було видно Касю, яку не бентежило, здається, взагалі нічого.

— Тут завжди так? — поцікавився я.

— Ага, у «провалах». Це один із них. Хороша новина — провали ніколи не рухаються. Погана — я не знаю, де провал закінчиться. Їдальня у них велика…

Поки дівчата підтягувались, я озирнувся. Коридор, в якому ми опинилися, на перший погляд мало чим відрізнявся від попередньої кімнати. Якщо не брати до уваги вікон найбільш неправильної форми, яку можна собі уявити (у попередньому приміщенні були тільки двері, хоча освітлення, як не дивно, вистачало) і великих, розміром зі здорового щура, жуків, що там і тут повзали по стіні. Ми що, потрапили до раю Таміре Тайларіс?

Але найдивнішим було те, що ці жуки мені чомусь здалися знайомими.

— Тримайтеся подалі від вікон, — увірвався до моєї свідомості голос Інкуба. — І не надумайте вийти в різні двері — не знайдемо один одного ніколи…

— Друзі, маю якісь дивні відчуття, — зізнався я.

— Це через тутешнє повітря, — Найс мене не зрозумів. — Зовні пройде.

Я вирішив не розвивати думки. Тим більше, що розвивати її було нікуди — я сам не розумів, що зі мною…

Ми минули ще пару не менш дивних поворотів, що включали один раз навіть сходи, спустившись по яких ми раптово опинилися поверхом вище, і, нарешті, потрапили в приміщення, де Найс зітхнув з полегшенням:

— Далі я знаю дорогу.

— Серйозно? — я був вражений. — Ти був тут і серед усієї цієї абстракції запам'ятав шлях? Ну й пам'ять...

Саме в цей момент ми вийшли до відносно житлового приміщення. Принаймні пилу тут практично не було. Це була простора зала, на підлозі лежала чорно-біла плитка, круглу стелю підпирали кручені колони, прикрашені подекуди каріатидами і невеликими фрагментами таких самих безбарвних фресок. Просторових аномалій тут, на перший погляд, не було, зате, коли ми переступили поріг, наші вуха скувала мертва тиша — навіть мух не було чутно.

Найс рішуче попрямував через залу по діагоналі. Аєксі пішла за ним, а я трохи забарився, щоб дозволити собі невелике задоволення й розчавив одного з жуків-переростків. У повній тиші під моїм черевиком розповзлася темна калюжка. Тільки після цього я підняв голову і… Стоп. Де Муза?

Я якось пропустив момент, коли вона зникла з поля зору. Здається, до зали ми зайшли вчотирьох… Чи ні?

Хотів покликати її на ім'я, але рот лише розкрився в беззвучному крику. Найс і Аєксі йшли вперед, покликати їх я теж не міг, тільки в паніці озирнувся. Саме тому, мабуть, я єдиний помітив небезпеку.

За однією з колон стояв Злидень, що цілився Аєксі в спину з арбалета. Він ще не зрозумів, що я його помітив, а я намагався прорахувати, чи встигну перехопити стрілка, якщо прискорюсь — відстань була надто великою. Однак, на мій подив, Злидень раптово в повній тиші випустив арбалет, а потім і сам, як поламана лялька, звалився на підлогу.

Коли я наблизився, то побачив Касю, що діловито витирала свій сай. На спині Злидня, під лопаткою, якраз напроти серця, виднілася рана, що сочилась темно-сірою кров'ю. Підкоряючись раптовому пориву, я перевернув мертвого ворога на спину. Його обличчя було ще дуже молоде, а в очах застигло здивування. Я звів очі на Музу. Та з гідністю зустріла мій погляд, сховала ніж і граційно пішла за нашими товаришами.