10.9.

У свою кімнату я подався вже після півночі. Намагався ступати тихо, щоб не потурбувати Музу, але, на мій подив, вона не спала. Сиділа на своєму ліжку, вже без косметики, в легкій туніці, задумлива й зворушлива.

Я обережно сів поруч.

— Як ти себе почуваєш?

Вона не зреагувала.

— Кассандро?

Погляд блакитних очей, що світилися в напівтемряві кімнати, тепер був спрямований на мене.

— Довге в тебе ім'я. Воно якось скорочується?

Муза мовчала.

— Можна називати тебе Кас? Чи Кася?

Вона знизала плечима.

— Будеш Кася. Чому ти не розмовляєш? Не хочеш?

Вона знизала плечима знову й опустила очі.

— Скільки тобі років?

Муза виставила перед собою руки з розчепіреними пальцями, потім на одній два пальці сховала.

— Вісімнадцять? Хто ж тебе тренував, таку молоду? Навіщо?

Кася відвернулася, не дозволяючи розгледіти її обличчя.

— Слухай, ти тепер зі мною. Я захищатиму тебе, але мені потрібна твоя допомога. Ти маєш дар, але використовувати його так, як ти це робиш, не можна. Я знаю, що ти боронишся, але це неправильно. Ми підберемо тобі одяг, що захистить оточуючих від твого впливу, гаразд?

Муза подивилася на мене з-під лоба, невдоволено надувши губки.

— Не вередуй. Це серйозно, не можна так з оточуючими. Завтра сходимо на ринок, гаразд? — я погладив її по волоссю.

Дівчина кивнула, зітхнувши.

Я тільки тепер раптово звернув увагу, що вона так і не зняла свого позолоченого кольє, що облягало шию. У підвалах Арени мене це не дивувало, там усі зазвичай спали в одязі, хоча я ще тоді подумав, що це має бути досить незручно.

— Навіщо тобі це? — я легенько стукнув по металі. — Тут можна розслабитись, ніхто не вкраде, я гарантую.

Я простяг руку їй на потилицю в пошуках застібки, але Кася злякано відсахнулась.

— Все гаразд, — я намагався, щоб мій голос звучав якомога м'якше, — дозволь мені.

Вона продовжувала чинити опір, але робила це мляво, тому я намацав застібку — вона виявилася звичайною, без «аристократичного» замка, — й клацнув замочком. Кольє відразу розкрилося, переломившись надвоє, і я його обережно зняв.

Муза дивилася вбік, намагаючись не зустрічатись зі мною поглядами. Було занадто темно, щоб щось розгледіти, але я провів рукою по її шиї і намацав щільні горби шрамів на ніжній шкірі. Вона відчула це й здригнулася.

— Все добре, — шепнув я заспокійливо, вільною рукою знайшов вимикач нічника та ввімкнув лампу.

Кася заплющила очі. Я змусив її підняти підборіддя й в слабкому світлі нічника побачив, що грубі шрами несподівано складаються в літери. Ніхто, судячи з усього, не дбав про їхню естетичну складову, але написане цілком можна було прочитати: «НІКОЛИ БІЛЬШЕ».

Я відчув, як мене повільно, але вірно накриває хвиля агресії. Я здогадувався, якою буде відповідь, але все ж таки запитав:

— Це ти зробила?

Вона хитнула головою.

— Це зробили з твого дозволу?

Відповідь знову була негативною. Я вимкнув світло. Мене трясло. Якби не браслети Тьяри, які все ще сковували мої руки та ноги, я б не зміг стримати Звіра в такому стані.

— Послухай, — сказав я, коли зміг трохи взяти себе в руки, а щелепа перестала намагатися перебудуватись в звірячу, — якщо ми колись випадково чи навмисно зустрінемо того, хто це зробив, — довелося знову зробити значну паузу, — просто вкажи мені на нього. І я зітру його в порошок. Домовились?

Замість відповіді Кася міцно мене обійняла.