10.8.

Переді мною лежало два аркуші паперу. На одному, що був пом’ятий і пожовклий від часу, був такий текст:

«Кохана!

Я знаю, що наша остання зустріч була дуже болісною для обох. Але, перш ніж я зроблю те, що маю, хочу бути впевнений, що ти знаєш правду. Все, що я сказав того вечора, було брехнею. Знаючи тебе, розумію, що ти вважатимеш це егоїзмом, але я не міг вплутувати тебе в цю небезпечну гру ще сильніше. Пробач мою малодушність, але я з кожним днем все ясніше усвідомлюю, на що здатні мої вороги, і не можу дозволити їм нашкодити тобі.

Зараз я пишу цей лист, бо виявив дещо неймовірне. Не буду присвячувати тебе в подробиці, щоб не наражати на небезпеку. Повідомлю лише, що за дивовижним збігом моє розслідування привело мене до Сонячного, де, як я нещодавно з'ясував, знаходиться таємна лабораторія алхіміків. Ти ж розумієш, що я не можу це залишити без уваги… Знаю, ти скажеш, що це пастка. Ти матимеш рацію — на цю думку мене навів в тому числі шлях, яким до мене потрапила ця інформація. Але ти ж знаєш мене, Розочко, — я мушу туди піти попри все.

Знаю, що прошу дуже багато, але мені знову потрібна твоя допомога. Десятого числа чекай на мене в Трамваї. Якщо я не прийду, то зі мною щось трапилось. Якщо я прийду, але зі мною щось, хоч щось буде не так, якщо в тебе виникне хоч найменший сумнів у тому, що це я і зі мною все гаразд, — біжи.

І благаю, не намагайся мене знайти — я не дозволю їм забрати ще й тебе.

Вибач, що знову тебе турбую, але більше я не можу довіряти нікому. До листа додаю квиток.

Твій К.О.

P.S. Незважаючи на те, що я сказав тобі раніше, я люблю тебе так само, як і в день нашої першої зустрічі. Тебе і нікого більше».

На другому, що від багаторазового складання від помітно зім’ятий, але все одно мав більш пристойний вигляд, ніж перший, було написано:

«Люба Аєксі!

Я змушений терміново залишити Глибину, оскільки мені стали відомі нові обставини. Можливо, я скоро відкрию свою справжню особистість, але поки що це лише підозра, надто смілива, щоб нею ділитись. Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

І вибач, що не дочекався тебе.

Карел».

Обидва були написані хитромудрим почерком з безліччю рисочок і завитків, підробити який було б вкрай складно.

— Це і є твої докази? — спитав я нарешті після довгого мовчання.

Аєксі кивнула. Ми влаштували собі невелику нараду в порожній аудиторії. Нас було троє — я, Аєксі та Найс. Кассандра заснула після візиту лічця, якого знайшов Інкуб, тому я залишив її в нашій кімнаті.

— Звідки в тебе цей лист?

— Його передав гонець твоєї нареченої. Взагалі він шукав тебе, тобто Князя Олексія, але знайшов тільки цього виродка в Акрополісі... І вирішив не ризикувати. Він сподівався, що я зможу передати лист тобі.

Аєксі теж підлікували, за нею досі тягнувся шлейф темно-бордової енергії.

— Але навіщо вона передала мені листа?

— Як доказ, що повідомлення, яке вона передала усно, теж від неї.

— Що в повідомленні?

— Вона в біді. Просила допомоги. Не могла сказати прямо, де знаходиться, але просила шукати її там, де між вами — цитую — вперше сталася буря.

Я заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Даремно вона вирішила покладатися на мою пам'ять.

— На жаль, — втрутився Найс, у голосі якого я, щоправда, не помітив особливого співчуття. — Але в мене інше питання. З чого ти взяла, що цей лист взагалі щось доводить?

— Після того, як я зрозуміла, що Олексій в Акрополісі — не Олексій, я вирішила шукати справжнього. Деякі чутки привели мене до Розбитого, там я зустріла психопата зі знайомим обличчям, — Аєксі виразно подивилася на мене. — Його довелось убити. Ось це вже наштовхнуло мене на думку про клони. Я вирішила пошукати інформацію на тему, і з'ясувала ось що: клону за допомогою Ментала можна навіть чужу пам'ять підсадити, але чого в нього все одно не буде — це м'язової пам'яті. Знаєш, що я після цього згадала, Льошо?

Я починав розуміти.

— Наші тренування в Сніговій пустелі?

— Саме так. Некласифікованого без імені, який не пам'ятає, хто він, проте вміє тримати в руках меч, хоч і бачить його вперше. І, щоб ти знав, — це вже, схоже, стосувалося Найса, — почерк у кожного клона буде індивідуальний.

Інкуб пирхнув. Він сидів на широкому підвіконні, поклавши ноги на інший його кінець, а лікті — на коліна. Поза була розслабленою та фривольною.

— І що тепер? Заявитися в Акрополіс і тицьнути цими папірцями в обличчя Валерію? — запитав він. — Аристократія все замне. Їхній «Олексій» уже встиг наробити таких справ, що більшість тих, хто раніше ним захоплювався, тепер зненавиділи. Нам потрібні серйозніші докази.

— Це не так, — у моїй голові повільно, але вірно формувалося рішення. — Це чудові докази. Для мене. Тепер я знаю хто я. А це найголовніше. Тому що тепер мені зрозуміло, як довести, хто з нас є справжнім.