10.6.

Зараз вона вже сиділа поруч із войовницею, кутаючись у її плащ, який та використала, щоб не торкатися бешки руками.

— Гей! — я сів поруч із Музою. — Вітаннячка. Як ти себе почуваєш?

Та похитала рукою, даючи зрозуміти, що бувало й краще.

— Ясно. Але тепер буде час відпочити й прийти до тями, — я стежив за тим, як вона з цікавістю оглядалася. — Як бачиш, ми вже на волі. А я нарешті можу говорити. Тому я маю сказати тобі щось важливе.

Я впіймав погляд блакитних очей.

— Мене звуть Князь Олексій. Я — Аристократ.

Повільно, але вірно очі почали округлятися, а в погляді — проступати суміш крайнього здивування з часткою недовіри.

— Як ти знаєш, ситуація така, що ми з тобою навіки пов'язані. Якщо я не торкнуся тебе вчасно, то помру, — я взяв її за руку. — Але іронія в тому, що, якщо я помру з твоєї вини, ти теж помреш. Розумієш чому?

Та кивнула. Вона виглядала шокованою.

— Тож ласкаво просимо до команди, — я усміхнувся.

Весь цей час Аєксі спостерігала за нами мовчки, але тут не витримала:

— Вона що, німа?

Муза обернулася до моєї подруги і виразно постукала пальцем по скроні.

Мене трохи спантеличила така реакція, але я вирішив не вдаватися до подробиць, особливо на тлі того, що Аєксі могла зрозуміти цей рух по-своєму, а характер у неї не з мирних.

— Так, шановні пані! — я підвівся на ноги, привертаючи їхню увагу. — Усіх, хто голодний, я запрошую на невелику трапезу… Що в нас взагалі має бути? Давайте уявимо, що вечеря. Після тривалої відпустки в підвалах Арени я не відмовився б від нормальної їжі. А ви?

— Смієшся, Князю? — пирхнула Аєксі, залишаючи лаву.

— До речі, щодо цього «Князя», — зауважив я, коли ми вже перетинали вагони вздовж, йдучи у бік їдальні. — Облиш це. Для тебе я просто Льоша.

— Чому? — Аєксі з деякою цікавістю оглядала несподіване оздоблення особливо неочікуваних частин Трамваю. — Це зовсім інше ім'я.

— Насправді, те саме. Скорочений варіант.

Аєксі все одно не зрозуміла, але знизала плечима:

— Та я вже звикла, що ти імена міняєш, як рукавички.

Крити не було чим. Та й ми якраз прийшли, тому я просто запросив дівчат присісти за перший столик, що впав в око, а офіціантка тут же почала розставляти перед нами приладдя.

— Льошо, — шепнула Аєксі, — ти в курсі, що це все — теж демонічні сутності?

— Так. Але ці безпечні, повір.

Навряд чи войовниця до кінця зі мною погодилася. Однак мовчки дочекалася, поки нам подадуть якесь екзотично приготовлене м'ясо та закуски. М'ясо я був радий бачити особливо, оскільки дієта, якої я вимушено дотримувався останні пару місяців, зовсім не йшла на користь ні моєму настрою, ні самопочуттю.

— І що тепер? — поцікавилася войовниця, коли з їжею було покінчено, і ми з нею знову звернули увагу одне на одного.

Муза продовжувала захоплено поглинати салат. Куди в неї стільки вміщується?

— Поїдемо до мого друга. Я хочу з ним порадитись і привести нас усіх до ладу. Тобі потрібний лічець. Та й не тільки тобі, — я кивнув на Музу.

— До речі, якщо вона не розмовляє, як ми її називатимемо? — поцікавилася Аєксі, продовжуючи говорити про присутню тут дівчину так, ніби наша розмова її не стосувалася.

— Кассандра.

Я так ошаленів, що не відразу зрозумів, звідки долинув цей звук. А потім подивився на Музу, яка продовжувала жувати як ні в чому не бувало. Помітивши мій виразний погляд, вона запитливо подивилася у відповідь. Мовляв, що незрозумілого?

— Ти говориш?!

Та лише закотила очі й продовжила їсти.

Аєксі була здивована менше мого, але теж спантеличена.

— Тебе звуть Кассандра?

Та кивнула.

— А мене Аєксі.

Кассандра (як з'ясувалося) знизала плечима. Її ім'я моєї подруги мало турбувало.

— Гаразд, шановні панянки. Думаю, ми покаталися достатньо, — я обернувся до таблички, яка оголошувала зупинку (вона була на початку кожного вагона). — А тепер — я, здається, просив відвезти нас на Кам'яне узбережжя. А я не люблю повторювати.