10.5.

На мій подив, на дверях була звичайна ручка, яка з легкістю піддалася, впускаючи мене в салон... Того самого вагона, який я покинув, рятуючись від демонічних сутностей.

А ось, до речі, й вони. Побачивши (чи відчувши?) мою присутність, «захисна система» Трамваю згрупувалася, щоб знову кинутись в мій бік.

Але не так швидко цього разу. Фантом нагадав мені дещо важливе. Це не можна було назвати повноцінним спогадом, скоріше, напівзабутим відчуттям, проте саме воно було таким виразним, що я не міг його ігнорувати. Серед усіх присутніх Аристократ тут я. І це вони мають мене боятися.

Коли колективна тінь наблизилась, я підняв руку й стиснув щось у цій безформній чорнильній плямі, розлитій у повітрі. Тепер воно було цілком відчутним для мене — щось невідоме пульсувало всередині, тремтячи від мого дотику. Краї тіні швидко сформувалися в гострі кути й кинулись до мене, але я, не випускаючи з рук своєї здобичі, розвернувся боком і розрізав тінь миттєво випущеним правим крилом.

Ліве відмовилося з'являтись, лише озвалося гострим болем від лопатки до куприка. Ціле крило теж довелось сховати, щоб утихомирити біль, але розірвана надвоє тінь розсипалася на окремі силуети, що безцільно левітували під стелею салону і (не знаю, як я це відчув) беззвучно верещали. А потім вся ця нісенітниця великими чорними краплями стекла на підлогу, знову набувши образ людей, цього разу всі вони опустились на одне коліно й схилили голови переді мною.

— Зрозумів, — видихнув я, — приємно. Але не варто. Краще повернемо тиху годину, — вирівняти подих не вдавалося. — Всім спати!

Чорні краплі м'яко перетекли у звичну картину пасажирів, що дрімають на лавах.

— Князю... — Аєксі спробувала обережно привернути мою увагу, але я жестом наказав їй мовчати.

Мої думки зараз займало трохи інше. Я вийшов із третього вагона, а повернувся до першого. Так, я знаю, начхати на закони фізики. Але тут все одно має бути ще щось. Повинно бути.

Намагаючись не збитися з думки, я підійшов до протилежних дверей вагона. Вони здаються завареними наглухо. Але я не став би покладатися на очі.

Легкий стусан з ноги зніс двері з петель, відкриваючи за собою щось на зразок тамбура. Це не трамвай, а одна назва… І так, я пам'ятаю, що зовні між вагонами лише причепи. Це зовсім не заважає існувати переходам усередині Трамваю.

Наступний вагон був ще цілком «трамвайним». Тільки шторки на невеликих вікнах, дизайн, зовсім відмінний від попереднього, лави, розташовані більш звичним для мене чином, та відсутність інших пасажирів. Сплячих або ні.

Черговий вагон зустрів мене високою стелею з фрескою (так, зовні всі вагони однієї висоти), стінами з розписом і до того ж досить сучасними (мені, за відчуттями) дверима. Ну-ну.

Спальний вагон я пройшов якось байдуже… Здивувати мене все складніше.

А ось в наступному зупинився. Це була їдальня. Барна стійка, столики, стільці, все було витримано мало не в стилі бароко — надто пишно, блискуче, із золотою та дорогоцінною обробкою. Помпезна люстра на стелі цілком вписувалась в цей антураж. Проте привернуло мою увагу, звичайно, не це. Тут була їжа. Справжня. У вагоні крутилося троє демонічних сутностей того ж типу, що я бачив у Вересневому гаю. Запрограмована прислуга — офіціантка, бармен та куховарка.

— Добрий день, — звернувся я одразу до бармена, що протирав стійку так, ніби тут це реально комусь могло знадобитися. — Ти знаєш, хто я?

Той глянув на мене пустими білками очей і кивнув головою.

— Чудово. Тоді передай своїм помічницям, щоб готували страву дня, бо я з дамами і ми всі дуже голодні.

Той мовчки кивнув і відійшов кудись у приховану частину вагона. Схоже, Фантом мав рацію — Трамвай дійсно належить мені. Ну і добре — завжди хотів особистий транспорт. Можна було б, звичайно, й скромніше… Я окинув поглядом пишне оздоблення їдальні — але не треба.

Я повернувся до першого вагона (умовно, звичайно, але назвемо його так), зазначивши про себе, що їхній порядок, на щастя, не змінився. Як тільки я знайшов очима Аєксі, то, нарешті, зрозумів, навіщо вона намагалася привернути мою увагу.

Муза почала приходити до тями.