10.3.

Бетонні стіни вдарили по крилах, позбавляючи мене залишку сил і змусивши все ж випустити з рук свою опору. Трамвай струснуло, він почав поспішно набирати швидкість, але, на щастя, це сталося не миттєво, що дозволило мені вхопитись за дах одного з вагонів, всього лише пролетівши шкереберть три-чотири попередніх, а не вилетіти з Трамвая до бісової матері.

Цілком знесилений, цього разу я повністю розпластався по даху вагона, продовжуючи все ж таки притримуватися й сховавши крила, які, до речі, неймовірно боліли. Оце відчуття — болять крила… До речі, після їхнього зникнення тупий біль перемістився кудись під лопатки. Пролежавши так з хвилину, я пробурмотів собі під ніс одне слово, яке в даному контексті замінювало фразу «не вдалося», а взагалі мало дуже багато значень і іноді могло навіть позначати людину.

Потім провів вільною рукою по обличчю. Вона була мокрою від поту.

— Який збіг, — заговорив я, звертаючись невідомо до кого, а, може, навіть і до Трамвая, — ось саме зараз ми в’їхали в місто. І зробили це в такому місці і в такий момент, що я за наявності всіх своїх надможливостей не встиг би ухилитися. А якби я спробував зробити це ще раз, нас би винесло в тунель? Ти знущаєшся, правда?

Напевно, це шизофренія. Або як там називається схильність спілкуватися з неживими предметами? Хоча щодо неживості варто, напевно, посперечатися. Я вже не раз спілкувався з Трамваєм і мав відгук. А може, все-таки не з Трамваєм?

Я згадав, що зсередини вагона видно двері до кабіни водія. Але я, здається, їхав не в першому вагоні.

Так, план готовий. Тобто наступний план.

Зібравшись із силами, я обережно підвівся й порахував. Тепер я на шостому вагоні. Ну чудово, майже останній. Але нічого… Рухаючись обережно й не поспішаючи, я почав наближатися до його краю. Так, простір між ними немаленький... Перестрибувати бажання немає, доведеться тягнутися.

 …Це виявилося навіть складніше, ніж я думав. Або просто сил зовсім не лишилося. На даху наступного вагона я знову ліг відпочити. Поспати б… Але все-таки трохи згодом.

Навіть не можу сказати, скільки часу в мене зайняла ця пекельна подорож. Особисто мені здалося, що половину життя. Нарешті я опинився на даху першого вагона. Діставшись до самого «носа» Трамваю, я ризикнув повиснути в нього на боці і побачив, що вікно, яке має вести в кабіну водія, зафарбоване широкими та неохайними мазками бежевої фарби. Інакше, на мою думку, й бути не могло.

Не вагаючись, я розгромив і це скло (цікаво, вони в Трамваї потім відновляться чи доведеться лагодити самому?) та, демонструючи дива акробатики, застрибнув усередину. Я й не підозрював, наскільки приємно просто стояти вертикально…

О, давно я не бачив такої панелі з цією типово Аристократичною зеленою півсферою. А за панеллю сидів чоловік у костюмі (навіть при краватці), якого я не впізнав у профіль, але коли він повернув голову, реагуючи на мою присутність, відсахнувся.

У першу мить мені здалося, що в нього моє обличчя. Але потім я зрозумів, що це не зовсім так — дуже схоже, але в ньому більше було якоїсь… Неідеальності. Очі розташовані трохи ближче, риси трохи грубіші, трохи простіші.

— Ти ще хто? — все ще не прийшовши до тями від легкого шоку, запитав я.

— Закрита інформаційна система, — заявила людина, не виявляючи жодних емоцій щодо моєї появи. — ЗІС. Мене звуть Фантом.