10.2.

З демонічними сутностями відбувалася метаморфоза. Обриси одягу та силуетів розпливались, постаті зливалися одна з одною, перетворюючись на тіні з палаючими очима. А потім цей рій ринув на мене.

Я змахнув мечем над головою, але лезо пройшло крізь тіні, наче вони були туманом. Що нітрохи не завадило одній з них подряпати мені щоку. Я прискорився й зробив нову спробу атакувати, але моя зброя знову розсікла повітря, а невидимі пазурі виразно пройшлися по моїй щоці. Хм. Так не чесно. Добре, я також знаю заборонені прийоми.

— Зупинися! — крикнув я Трамваю. — Відвези нас кудись. На Кам'яне узбережжя

Нуль реакції.

— Аєксі!

Та теж спробувала замовити зупинку, але, схоже, Трамвай сьогодні був не в настрої слухати будь-кого.

Тіні, що злилися в єдиного багатоокого демона, полоснули мене по шиї. От чорти.

Добре, підемо іншим шляхом.

Я зробив крок вліво, потім різко вправо, застрибнувши на сидіння ногами — маневр певною мірою вдався: тіні подалися вліво, а поки вони розверталися, я, підкоряючись раптовому пориву, вибив шибку. Вітер увірвався в салон, я ж, не зволікаючи, сунувся в розбите скло, вхопився на невеликий виступ на даху й, кинувши зброю, підтягнувся, покидаючи вагон.

Опір вітру був практично нестерпний. Переборюючи його разом із силою тяжіння (чи це інерція? — фізик із мене не дуже), я все ж виліз на дах. Дуже вчасно — над розбитим склом пронісся металевий елемент опори лінії електропередач (або що це там було?)…

Щоб зберігати рівновагу було легше, я перемістився на середину даху, намагаючись не надто високо піднімати голову. Добре, що це не справжній трамвай — тут, за ідеєю, мали бути дроти. А, власне, ось вони звисають з даху…

Я хотів був озирнутися, але мене доволі несподівано спіткало майже забуте відчуття — дихання на секунду перехопило, повітря несподівано загустішало, а час ніби сповільнився. Тривало це секунду або більше, а потім Трамвай з натугою прорвав цю завісу, й вітер ударив в обличчя з новою силою.

Ось чорт, ми ж зараз перетнули кордон Дзеркала!

Тепер я все-таки озирнувся. Господи, варто було пережити все це, щоб побачити таку красу... Праворуч і ліворуч від Трамваю, що мчав уперед, розкинулася зелено-блакитна долина, що десь на горизонті зливалася з небом. Просто неймовірно...

Нова хвиля переходу накрила мене, відпустивши лише за кілька секунд. Але тепер моєму погляду відкрився інший пейзаж — ми їхали через цвинтар… Крім того, полудень змінився світанком, який першими боязкими променями обмацував вагони Трамвая…

Стривайте. Вагони? Завжди був один вагон.

Але зараз так, переді мною було раз, два, три вагони. Я був на даху третього. Зважившись, я підвівся й подивився назад. І нарахував ще вісім.

Наважусь зауважити, що я якось дуже нудно їздив усі попередні рази.

Подумаю про це згодом. Зараз я… А що я, власне, збирався робити? Була одна невиразна думка, але вона з самого початку звучала надто фантастично для реального варіанту.

Власне, я давно помітив, що крила в мене певним чином металеві. Що, якщо створити противагу руху поїзда? Знаю, м'яко кажучи, самовпевнено. Але ж Трамвай магічний? Так і я магічний теж.

Давши собі пару секунд на те, щоб перевести дух, я знайшов два найбільш надійні (на вигляд, принаймні) металеві елементи на даху вагона й міцно вчепився в них руками. Озирнувся про всяк випадок, оцінюючи надійність тутешнього світу — начебто несподіванок не передбачається… Фух, побажайте мені хтось удачі. Я замислив божевілля.

Підвівшись зі свого положення «напівлежачи» на коліна, я замружився і… Випустив крила.

Опір вітру був немислимий. Довелось змахнути ними кілька разів, щоб розім'яти й підготувати до того, що я збирався зробити. А потім розкрив їх на повну, захопивши всередину максимум повітря.

Мене ніби щосили смикнули назад — я ледве не випустив з рук свою опору. Тепер утриматися на даху стало в рази важче — сила вітру тягла мене назад, а невідома магія, яка рухала Трамвай — уперед. На це я й розраховував.

М'язи, навіть з урахуванням усіх моїх приголомшливих здібностей, напружилися так, що здавалося, зараз просто луснуть. Але Трамвай почав знижувати швидкість! Мій план працював! З-під коліс — я бачив це по обидва боки від себе — летіли іскри, але Трамвай все ж таки повільно й вірно зупинявся. Ще трохи, зовсім трохи… Аби витримати…

Хвиля переходу накрила мене так раптово, що повністю збила подих. Залишалося тільки стиснути зуби й триматися щосили. Чи, правильніше сказати, тримати Трамвай?

Втім, це тривало всього секунду, а потім я зважився розплющити одне око й відразу широко розкрив обидва. Ми опинилися в місті, щільно заповненому висотними будинками, що місцями дуже близько стояли один до одного. І зараз якраз наближалися до башт-близнюків, що незрозуміло звідки взялися прямо на нашому шляху, між якими рівно посередині проходили рейки…

Якби перехід не стався так раптово, я встиг би прибрати крила або просто прискоритись, але Трамвай все ще їхав на повній швидкості, а я навіть рота не встиг відкрити, щоб скрикнути.