10.1. Трамвай

Життя прекрасне. Я стою перед натовпом демонічних сутностей, які щойно прокинулися, в мене на руках непритомна Муза, Аєксі поранена, а Трамвай мчить на скаженій швидкості в невідомі дали. Оце номер.

На мене дивилася пара десятків червоних очей без зіниць або райдужки, що світилися на потемнілих до безбарвної сірості обличчях. Точніше, не зовсім на мене. Скоріше, на Аєксі. Німа сцена при цьому затягувалась.

— Вони не нападають, — зауважила Аєксі. — Чому?

— Не знаю, але починаю здогадуватись, що вони таке, — перевіряючи своє припущення, я простягнув квиток Аєксі.

Та взяла його в руку. Червоні очі беззвучно й майже невловимо перевели увагу на мене.

— Це контролери, — видихнув я.

— Хто?

— Вони захищають Трамвай від зайців.

— Чим зайці страшні для Трамвая? — в абсолютному нерозумінні подивилася на мене подруга. — Їм і транспорт не потрібен, це ж тварини.

— Господи!..

Я вирішив залишити пояснення до кращих часів. Нині були більш актуальні завдання.

— Так, — почав я, звертаючись до Аєксі. — Обережно, не роблячи різких рухів, зроби крок назад.

Та послухалася.

— Подивися на мою спину. Там дві залізні скоби. Бачиш?

— Я й раніше помітила…

— Визволи мене від них. Це дуже… Обмежує можливості.

Настала коротка пауза.

— Їхні кінці вживлені тобі під шкіру.

— Усунь. Будь-яким методом.

Аєксі більше не ставила запитань. Я не зводив погляду з «контролерів» і зосередився на тому, щоб не впустити ненароком свою безцінну ношу, але в той же час відчував, як між моїм хребтом і скобами, що перехрещувалися в центрі спини, пласкою стороною увійшов меч Аєксі. Він трохи холодив шкіру. А потім моя подруга рвонула на себе лезо, й в очах все пішло червоними крапками. Я стиснув зуби, щоб не кричати й притис до себе Музу, намагаючись все ж не зашкодити їй.

У моєї подруги вийшло з третього разу. Я не рушив з місця та не закричав. З боків стікало щось липке, миттєво окропивши джинси. Зате я був вільний.

— А тепер пограємо! — на мене накотив азарт, що взявся незрозуміло звідки.

Аєксі подивилася в мою сторону із сумішшю поваги й, здається, навіть страху.

— Мій Князю, — сказала вона.

— Тримай квиток на видному місці, — розпорядився я, — зніми плащ.

Вона послухалась, мабуть, уже розуміючи, чого я хочу. Я мовчки передав їй Музу, прийнявши з рук Аєксі зброю, якою вона вважала за потрібне поділитися. Моя подруга завернула бешку в плащ і сіла на лаву, щоб не заважати. Моя розумниця.

«Контролери» були зосереджені виключно на мені. Очевидно, Музу вони з якоїсь причини не сприймають. Це на краще. Я підняв катану.

— Я вас уважно слухаю…