Щоденник Олексія Пішакова. День 5. Останній

Тоді, як і зараз, я зовсім не сумнівався в тому, що вчинив правильно. У нас з Марією Карлівною помітно відрізнятися погляди на деякі питання, але в цьому випадку вона явно перегнула палицю.

Втім, більше ми до цього питання не поверталися — у нас і так було багато тем для обговорення, а в мене особисто — для роздумів. І ось пару днів тому я прийшов до остаточного рішення про те, як саме має здійснюватися перехід. І тепер я його активно обміркував замість того, щоб займатися своїми безпосередніми обов'язками в університеті.

Я і так вже годину не міг зосередитись, щоб перевірити модульні роботи, аж тут одна з колег у викладацькій присіла до мене із свіжими університетськими плітками.

Отут я й зрозумів, що більше цього балагану не витримаю. Не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо, підвівся зі свого місця й вийшов. Думаю, на роботі будуть проблеми, але мені вже якось… Однаково.

По вулиці я йшов швидко, не дивлячись на по сторонах і вгору. Зараз всі так роблять — у мене ріст вище середнього, але наша тріщина в реальності висить вже за кілька дециметрів від верхівки голови. Вражаюче видовище.

Але воно більше не викликає страху. Я не залишусь тут. Я знайду інший вихід. Або помру, намагаючись його знайти.

* * *

Осяяння прийшло до мене того ж дня. Щоб чимось зайняти голову, що відмовлялася думати в потрібному напрямку навіть 5 хвилин понад відпрацьоване, я ввімкнув телевізор. Тепер більшість часу показують новини — вони потіснили навіть рекламу, але зазвичай я їх рідко дивлюся.

Зараз під час бездумного перемикання каналів я випадково помітив знайоме обличчя. Я навіть не відразу це зрозумів — лише погляд зачепився за щось, зосередивши на цьому всю мою увагу й змусивши повернутися до передачі, яку я встиг вимкнути.

Тільки тепер, побачивши її обличчя в новинах, я зрозумів, що нічого не знаю про Анну Павлівну. Марія Карлівна лише одного разу представила нас, згадавши, що це другий керівник проекту. З того часу я цю стареньку бачив тільки мигцем. Але зараз я зрозумів, чому вона досі не прийняла вакцину, тоді як решта вже пройшла перетворення, — з тієї ж причини, з якої мені не називали раніше її прізвища.

Ця жінка не була вченою, як я подумав спочатку, скоріш за все, вона була спонсором. Анна Павлівна Вільховська — вдова та спадкоємиця загиблого депутата Вільховського. Ця справа була у всіх на вустах свого часу, я бачив її інтерв'ю в газетах після того гучного вбивства, але якось не зосереджувався на фотографіях.

Так ось звідки лабораторія, величезні зарплати, ресурси, матеріали для експериментів… Шалені ідеї Марії Карлівни та гроші старої фантазерки — ось і весь секрет. Це вже від мене приховувати було необов'язково.

Тим не менш.

Я впевнений, що ще чогось не знаю. Чогось важливого. Я міг би здогадатися сам, воно десь поряд, я вже майже зрозумів що, але… Я надто мало сплю й надто багато думаю. Потрібен відпочинок. І, бажано, прямо зараз.

* * *

Не маю часу для повноцінного запису. Геть.

Почалося. Ця дірка, тріщина, пекло… Як би воно не називалося, воно впало. Ще не всюди, але в деяких містах ця погань вже ринула на вулиці… Слава Богу, Одеси це поки що не торкнулось, але жителів евакуювали з небезпечних районів.

Мені вже дзвонили з лабораторії. Мене чекають.

Список основної групи затверджено. Нас 77 осіб. Я залишу щоденник на той випадок, якщо він знадобиться.

Зізнаюся, що не можу повністю прогнозувати наслідки своїх дій. І якщо щось піде не так, якщо це порушить цілісність світу, якщо проєкт провалиться… Я хочу, щоб ви знали, хто в цьому винен.

Отже, я наводжу список осіб, які несуть повну відповідальність за те, що сталося:

1. Олексій Вікторович Пішаков.

2. …