Щоденник Олексія Пішакова. День 5. Продовження 2

Того дня я пішов із лабораторії мовчки, ні з ким не прощаючись й не вступаючи ні в які суперечки. Але всередині все кипіло. Нарешті мені дали зрозуміти, без натяків та недомовок, де моє місце та яка моя роль у проєкті.

Ні, не на того напали.

Можливість потішити своє его, на щастя, дуже вдало випала через пару днів.

Я зустрічався з Аркадієм Анатолійовичем, щоб обговорити можливість транспортування деяких винаходів лабораторії — Марія Карлівна боялася їх втратити. Я не вдавався в суть цих нововведень, зате всі питання ми вирішили напрочуд швидко, і я подумав зайти до нашого беззмінного командира, щоб потім не виникало зайвих питань.

На свій подив, я почув з-за дверей відлуння розмови на підвищених тонах, що, в принципі, в кабінеті Марії Карлівни траплялося зазвичай тільки в моїй присутності та з цієї ж, власне, причини.

Не дуже ввічливо було з мого боку входити без стуку, але я все ще пам'ятав нашу останню розмову й був не в захваті від такого ставлення, тому дозволив собі подібне нахабство.

У кабінеті я побачив явно роздратовану Марію Карлівну та жінку з основної групи, з якою я не був знайомий. Я зрозумів, що вона з наших, лише за її зовнішністю. Ідеальна постать, неможливо тонка талія, світла шкіра та втомлений погляд у дівчини близько 25-ти років на вигляд — сумнівів бути не могло. Її очі були на мокрому місці, губи тремтіли, але вона боялася вимовити щось зайве у моїй присутності.

Незважаючи на обставини, я чекав, що нас представлять одне одному. Але помилився.

— Олексію, я ще не готова з вами спілкуватися, — раптово заявила Марія Карлівна, чимало здивувавши мене офіційним зверненням.

— А що відбувається, якщо я можу поцікавитись? — моє нахабство пояснювалося виключно мерзенним відчуттям, що від мене знову хочуть щось приховати.

Мої слова, мабуть, підбадьорили незнайомку. Вона знову заговорила переривчастим голосом:

— Машо, прошу тебе…

— Я сказала «ні»!

Голова групи навіть грюкнула по столу долонею, що змусило мене здивуватись ще більше.

— В чому справа? — цього разу, користуючись моментом, я звертався вже до жінки, що ледве стримувала сльози.

Та не подивилася на мене, але перевела подих і пояснила, дивлячись, як і раніше, на Марію Карлівну:

— Мій син потрапив у аварію. Він мав піти з нами у контрольній групі, але зараз, — її голос зірвався, але вона взяла себе в руки й продовжила. — Він у дуже поганому стані. Прогнози невтішні. Його врятує лише перетворення.

— По-перше, — перебила голова лабораторії, — він не «потрапив в аварію», а розбився на мотоциклі з власної дурості. По-друге, склад групи вже затверджено. І, нарешті, по-третє. Я, на жаль, знайома з твоїм сином особисто, Таню. І я не хочу, — вона підкреслила голосом останнє слово, — бачити його в основній групі. З рештою — будь ласка.

Незнайомка проковтнула сльози. У її погляді читалася цілком зрозуміла рішучість, продиктована бажанням урятувати дитину.

— Вибач, але ти не залишила мені вибору. Або Валера йде з нами, або я також залишаюся.

Марія Карлівна хмикнула.

— Як же нам неймовірно пощастило, що необхідність у ваших послугах, Тетяно Миколаївно, якраз відпала.

Я, в принципі, не відчував до цієї жінки ніякої особливої симпатії. Її сина я тим більше не знав. Але можливість піти всупереч Марії Карлівні, особливо з огляду на те, наскільки мені не подобалась ситуація, була надто великою спокусою.

— А в моїх? — весело запитав я.

Вона не одразу зрозуміла, до чого я хилю. Подивилася на мене так, ніби щойно помітила.

— Я думаю, цього разу ви зможете піти мені назустріч, Маріє Карлівно? Без мене цирк нікуди не їде, — я посміхнувся у всі 32 зуби. — Тож ця жінка та її син ідуть з нами. Адже нам не важко буде поділитися з ними вакциною?

Здається, я чув скрегіт зубів. Майже готовий присягнутися в цьому.

— Ти не знаєш, про що мова, Льошо…

— Та я тут весь час чогось не знаю, — я перестав посміхатися, щоб дати зрозуміти, що не жартую. — Тож давайте цього разу зробимо по-моєму.

— Гаразд, — Марія Карлівна повільно кивнула й подивилася просто на мене, — але з однією умовою. Там, — вона показала нагору, але всі ми зрозуміли, що вона мала на увазі, — це буде твоя особиста проблема. Я про це подбаю.

— Як скажете, — я вже розігнався, й відступати було пізно.

— І більше ніяких вибриків, — додала вона.

Я кивнув головою. Незнайома мені Тетяна, кинувши в мій бік погляд, сповнений подяки, проскочила повз мене й квапливо нас покинула.

— Вітаю, — втомлено додала Марія Карлівна. — Ти щойно включив у керівну групу малолітнього психопата, геть-чисто позбавленого почуття самозбереження.

— Йому скільки років?

— Вісімнадцять.

Я відмахнувся.