Щоденник Олексія Пішакова. День 5. Продовження 1

Дуже погані передчуття викликало в мене це «дещо показати». В мені давно вже зміцнилося відчуття, ніби мені чогось недоговорюють. Невже мене нарешті підвищили до рівня особи, гідної повної інформації? Ох, маю сумніви.

Але все ж. Марія Карлівна жестом веліла слідувати за нею. Ми йшли білим коридором, який вкотре здався мені нескінченним, повз двері, за якими хтось тихо перемовлявся, дзижчали якісь прилади, стукали невидимі молотки…

Здається, у цій частині лабораторії я не був. Втім, ніхто й ніколи не влаштовував мені детальних екскурсій — інформацію видавали безпечними порціями, обережно, не бажаючи видати щось… Що могло мені не сподобатись? Цілком можливо.

Коридор обірвався несподівано. І перейшов у простору залу зі скляною підлогою, через яку було видно кілька поверхів. На одному з них, як завжди, займалась своїми справами невелика група людей у білих халатах, а трохи нижче — я не повірив своїм очам — дуже щільно, так що між ними вміщалися хіба що валізи та якісь пакети, юрбилися звичайнісінькі люди. Вони були одягнені в дорожні костюми, серед них були чоловіки та жінки, підлітки та діти. Старих, як я помітив, не було. Періодично в натовпі миготіли люди у білих халатах — щось питали та записували, потім зникали.

Виникло відчуття, що я непомітно для себе перенісся кудись в аеропорт, і зараз по гучному зв'язку оголосять номер рейсу, розгублені люди повскакують зі своїх місць, схоплять валізи та сумки й поспішать на посадку.

— Що це? — запитав я раптово охриплим голосом. — Хто ці люди?

— Контрольна група, — байдуже відповіла Марія Карлівна.

— В якому сенсі?

Судячи з усього, в моїх очах був написаний такий жах, що навіть наша «залізна леді» його не витримала.

— Льошо, ти надто низької думки про нас. Я ж обіцяла рай? Але ми працюємо не лише для себе. Ці люди — ті, кого ми спробуємо врятувати, забравши із собою. Не турбуйся, тут виключно добровольці.

— Чому їх утримують у таких умовах?

— Тому що ми сподіваємось, що це ненадовго, — виразно подивилася на мене Марія Карлівна.

— Скільки тут людей? — її слова трохи мене заспокоїли, проте відчуття, що щось не так, ніяк мене не покидало.

— Близько чотирьох тисяч.

— Це забагато. Вони не зможуть приєднатися до створення Едему.

— А вони й не стануть. Вони потраплять туди фізично, як ми й планували від самого початку.

І не стануть безсмертними. Он воно що. І ще один момент…

— Коли їм зроблять ін'єкції?

Марія Карлівна посміхнулася.

— Ці люди не отримають уколів.

— Чому?

— Надто пізно, вони не встигнуть пройти перетворення.

Це було відвертою брехнею. Кілька днів у нас в запасі було, цього вистачило б з головою, але я зустрівся поглядом із співрозмовницею й зрозумів, що не має жодного значення, що я скажу. У неї знайдеться відповідь на будь-який аргумент — це просто не входить в плани.