Щоденник Олексія Пішакова. День 5.

Я намагався жити звичайним життям, але все, що відбувалося навколо, з кожним днем все більше здавалося мені пародією на одну з картин Далі.

Тиждень тому у нас із Марією Карлівною відбулась чергова цікава розмова.

Я все ніяк не міг звикнути до її нового вигляду. Моя асоціація з небезпекою тепер раз за разом розбивалася об зовнішність юної дівчини. І тільки неприродні й моторошні фіолетові очі мимоволі змушували здригатися щоразу, коли ми зустрічались поглядами.

— Говори швидше, мені ще багато чого потрібно підготувати, — роздратовано сказала вона після паузи, яка виникла через мою задумливість. — Як наші справи?

Я тільки тепер згадав, що сам став ініціатором зустрічі, бо, схоже, вирішив проблему. Але тепер потрібно було дещо пояснити.

— Є, як мінімум, дві новини, — почав я, обминаючи агрегат, здатний, за словами моєї співрозмовниці, на мить з'єднати два світи. — Як водиться, одна з них погана. Зате все інше вас потішить. З чого почати?

— По порядку, — Марія Карлівна склала руки на грудях, обличчям водночас демонструючи повну готовність слухати.

— І ви, і я весь цей час ішли хибним шляхом. Саме тому всі ваші попередні експерименти провалилися. Вся справа в тому, що ви уявляли процес створення альтернативної реальності як якусь миттєву модифікацію хаосу в упорядкований світ. А так не буває. Реальність, яка оточує нас тут, насправді інша для кожної людини, але ми цього не усвідомлюємо. Я кажу про певну призму сприйняття — у лінгвістиці це називається «картиною світу», ви чули про таку?

— У мене непогана освіта, — у своїй звичайній манері єхидно відповіла вона.

Я вирішив пропустити це повз вуха.

— Це фактично й є впорядкування, про яке ви говорили. Так от, ви чекаєте від мене, що я ось так візьму й створю з нуля якусь абстрактну картину світу, ні до чого не прив'язану, але вона при цьому має врахувати всі дрібниці.

— І що ти зрештою пропонуєш? — знову поквапила Марія Карлівна.

— Дуже просто. Те, що доведеться використати мою власну картину світу, я зрозумів давно, але цього теж не вистачить. Світ не може існувати лише з однієї точки зору. Нам доведеться задіяти всіх.

— Льошо, в проєкті бере участь майже сімдесят осіб. По-перше, як ти уявляєш собі це?

— Цілком непогано. Достатньо того, щоб усі вони мислили однією мовою. Тобто з цим у нас не буде проблем.

— Ці питання я залишаю на твоїй совісті. Але мене більше цікавить інше. Те саме по-друге. Як ми потрапимо до Едему, якщо самі виступаємо «проекторами» для його створення?

Я замислено оглянув найпомітнішу частину апарату — увігнуту дзеркальну лінзу діаметром приблизно два метри й дозволив собі загадково усміхнутися.

— Тут починається найцікавіше. Ми здійснимо перехід не фізично, а певним чином ментально.

— Певним чином?

Ось тепер Марія Карлівна нікуди не поспішала, а вся її увага була дійсно спрямована на мене.

— Так. Духовно, якщо хочете.

— Це різні речі, Льошо.

— Я зараз поясню. Ми не відчуємо різниці. Ми виглядатимемо так само, як завжди, і сприйматимемо світ звичним чином, оскільки саме це робить наша свідомість. Нам усім здаватиметься, що ми маємо якусь фізичну оболонку. Але буде одна відмінність.

— Яка?

Вона все ще не розуміла, тож я поспішив роз'яснити.

— Свідомість не має кінця. Фактично ми будемо безсмертні.

Марія Карлівна змінилась в обличчі й глибоко замислилась.

— Умови світу так чи інакше мають бути загалом схожі на наші, — продовжив я, — тому, підозрюю, що фізичне тіло все одно буде зношуватись. Його доведеться періодично міняти.

— Реінкарнація, — фіолетові очі спалахнули. Вона починала вловлювати.

— Так. Це ідеальний варіант. Коли тіло зноситься, єство залишить його, щоб знову відродитися.

Тепер на обличчі моєї співрозмовниці відбивалася глибока замисленість.

— Є нюанси. Це, як ти висловився, «єство» пам'ятатиме себе в новому тілі?

— Ймовірно, пам'ятатиме.

— Ймовірно?

— Швидше за все. Повинно, — Марія Карлівна продовжувала вимогливо свердлити мене поглядом, а я, як і раніше, не розумів, чому це так важливо. — Невже ви не розумієте? Це гарантоване воскресіння. Жодних питань. Жодних теорій. Ніякого раю та пекла. Ми точно знатимемо, що буде після смерті — нове життя.

— І який від цього сенс, якщо ми не пам'ятатимемо, хто ми?

— Але пам'ять — це не головне.

— А що, на твою думку?

— Душа.

Мені здається, що перетворення, яке сталося з усіма нами, торкнулося не лише тіла. Принаймні сміялася Марія Карлівна так довго й так щиро, як це може робити лише 25-річна дівчина.

— Скажеш теж ... — видихнула вона, відсміявшись.

— Схоже, у Бога ви не вірите, — відповів я холодно.