9.22.

Без охорони підземелля здавалися спорожнілими. Думаю, багато хто втік, коли побачив смерть Т’яри — на ній і її здібностях ґрунтувалася суть Арени. Тим не менш, у клітках все ще залишались її «звірятка»… І мені було начхати, що деякі з них давно зійшли з розуму від умов утримання — я хочу, щоб вони струснули це Дзеркало як слід. З цією метою Аєксі, що кульгала за моєю спиною, дала мені одну зі своїх катан — адже власну я так і залишив у грудях своєї поваленої родички. Толку від цієї зброї після того, як її поїла та їдка пліснява, що текла у Т’яри в жилах?

— Отже, тепер питання, — діловито почала Аєксі, дивлячись, як я мовчки збиваю замки на клітках. — Звідки ти знаєш Скажену Бестію і що вона робила на Арені? Що там взагалі сталося, хай йому грець?!

— Вона рятувала мене. Нас з тобою поставили один проти одного, але ти не могла цього побачити, а я сказати. І ця… Як ти сказала? Бестія втрутилася в поєдинок, захищаючи мене.

— Ого! Ну, по-перше, в такому разі приношу свої вибачення… До речі, свою повагу тобі, як своєму Князю, я засвідчу пізніше, гаразд?

— Можеш не поспішати... — вставив я.

— А по-друге, звідки в тебе такі друзі раптово?

— Які саме? Я навіть її імені не знав, поки ти не сказала.

Аєксі замислено збила черговий замок, допомагаючи мені. У мене на мить виникло відчуття дежавю — я згадав, як ми йшли коридорами Башти Мрій, звільняючи її бранців. Тільки тепер ми в певному сенсі помінялись ролями. Принаймні шлях визначаю я.

— Бестія — негласна ватажка повітряних піратів. Мародерів і грабіжників, які стоять поза законом. Досить відома особистість. Дивно, що ти дозволяєш їй шматувати своїх послідовників, не з'ясувавши, хто це.

Я зітхнув:

— Там теж довга історія.

— Зрозуміло. Розкажеш, як виберемось. До речі, хіба не час робити ноги? Тебе почнуть шукати дуже скоро.

— Зараз. Тільки заберу щось своє.

Ми якраз прийшли. Ось вона — моя камера. І, звісно, сусідня. Я позбувся замку за лічені секунди, буквально залітаючи всередину. Моя Муза лежала непритомна — у неї тільки вчора був важкий бій, і вона ще не прийшла до тями. Обережно присівши біля її ложа, я з ніжністю придивився до цього майже дитячого обличчя. Нарешті. Без ґрат, без ланцюгів, без обмежень.

Аєксі, здивовано піднявши брову, спостерігала за моїми діями. У цей момент під її босою ступнею захрумтіли зів'ялі квіти, яких на підлозі камери було безліч. Моя подруга глянула собі під ноги. Секунду на її обличчі читалось нерозуміння, а потім вона підвела голову й застережливо крикнула:

— Не чіпай руками! Це ж…

Але в цей момент я вже взяв несвідому дівчину на руки, не прихопивши ковдри, та Аєксі замовкла на півслові.

— Ні, — сказала вона після паузи. — Ти не міг.

— Не міг що? — спитав я тоном, який ясно давав зрозуміти, що відповідь мені відома.

— Ти — Князь Олексій, єдина надія 77-ми світів, — закипаючи, почала Аєксі, — воїн і ватажок, який має повести за собою народ. Ти не міг ризикнути всім, створивши собі таке вразливе місце, як Муза, від здоров'я якої безпосередньо залежить твоє життя! Ти не мав права, просто не мав!

Розлютившись, вона навіть стукнула мене по плечу, чого я зовсім не очікував від своєї бойової подруги.

— Вибору у мене не було теж, — якомога холодніше відповів я. — Будь ласка, візьми її речі.

— Погань. Ось же погань! — Аєксі в серцях штовхнула ґрати.

Це її трохи заспокоїло. Після цього войовниця мовчки прихопила з підлоги вузлик, не особливо переймаючись, правда, про те, чи все в ньому було на місці.

Я промовчав.

На щастя, рейки знайшлися швидко. Зосередившись, я клацнув пальцями. Це спрацювало рівно один раз, як завжди.

— Тільки один? — поцікавилася Аєксі.

— Так. Не знаю, як швидко можу викликати ще один, але це не має значення. Трамвай приїде.

Він справді приїхав. Про всяк випадок я впустив Аєксі першою, а сам зайшов слідом, стискаючи квиток у долоні.

Але тільки-но двері зачинилися за моєю спиною, як моя супутниця (та з них, що була в свідомості) вихопила свої мечі, приймаючи бойову стійку.

— В чому справа? — не відразу зрозумів я.

— Якого милого ти не попередив, що тут цілий полк демонічних сутностей?! — в свою чергу, пред'явила Аєксі.

Я здивовано перевів погляд на салон Трамваю.

Голови всіх, абсолютно всіх таких звичних мені нерухомих пасажирів були спрямовані на нашу компанію. Їхні очі були розплющені і світилися червоним.

А Трамвай, тим часом, вже розсікав простори Дзеркальних світів, відвозячи нас все далі від Золотого і не обіцяючи зупинок найближчим часом…