9.21.

Після чого підморгнула мені зеленим оком і, не відволікаючись більше, стала досить швидко, незважаючи на поранену ногу, підніматися сходами.

Корабель тим часом, не зменшуючи швидкості, цілився в протилежну стіну Арени, звідки теж почали розбігатися глядачі. Хтось намагався сховатись, хтось просто біг світ за очі, жінки верещали — стояла повна плутанина.

Але я вже знав, що робити. Мій погляд був прикутий до сітки, що впала від руйнування. Просто над нею — шістдесят третій ряд, восьме місце — у спеціальній ложі сиділа, паралізована страхом, та, чиї останні секунди життя вже почали зворотній відлік.

Це знав я. Це знала вона. Її смерть як неминуче продовження обох наших доль в цей момент ненадовго зробила нас по-справжньому рідними. Міцніше стиснувши руків'я катани, я став підніматись прямо по зруйнованій сітці. Я не поспішав. А вона не тікала. Не кликала охорону, що малодушно її кинула. Просто дивилась на мене, не відриваючись і не блимаючи.

Треба віддати їй належне, пощади Т’яра не просила. Але вона не отримала б її.

Опинившись поруч, я навис над своєю дорогою сестрицею, взяв її за шию, змусивши підвести голову й подивитись мені у вічі. Я хотів, щоб вона бачила моє обличчя, коли випустить останній подих. По її щоках зрадливо котилися німі сльози, але Т’яра не відвела погляд і не вимовила жодного слова.

І в цій тиші я неквапливо встромив клинок їй у груди, ввівши його до самої основи. Якомога глибше. Т’яра лише здригнулася. Її шия напружилась під моєю рукою, а потім тіло безвольно обвисло.

І тоді я, нарешті, зробив те, про що пристрасно мріяв останні кілька місяців — відвівши руку на потилицю, намацав застібку й зірвав нарешті той клятий намордник, після чого зітхнув на повні груди.

Але не тільки я позбувся небажаної прикраси. Аєксі теж, нарешті, повернула собі зір, після чого, швидко роззирнувшись і зорієнтувавшись в ситуації, без зайвих питань енергійними рухами почала накладати собі на стегно джгут з тканини власного плаща, який вона вже встигла пошматувати підручними засобами. Я поспішив до неї.

Коли я наблизився, моя подруга підхопила одну зі своїх катан і з погрозою спрямувала її на мене.

— Розставимо крапки над «і», — сказала вона. — Ти котрий?

— Той, що Карел, — відповів я, легко зрозумівши, про що мова, і вказав на своє плече, натякаючи на шрам від укусу Примарного Пса. — Тільки я не Карел.

— Я знаю. Ти — Олексій, — відповіла Аєксі, опускаючи меч і повертаючись до пов'язки.

— Звідки? — я нахилився, щоб допомогти їй, але зрозумів, що моя допомога не потрібна.

— Довга історія. У мене навіть є докази. А ще я вбила твого клона. На жаль, не того, що в Акрополісі, — вона затягнула пов'язку.

Я тут же згадав про Лео.

— Котрого?

— Того, що в Розбитому. Брюнета.

Що, перепрошую?

— Я не брюнет…

— Ти ні. А він — так. Був, — Аєксі підняла на мене очі, а я простягнув їй руку, допомагаючи встати. — Ти знаєш, як забратися з цього гадюшника?

Принаймні, це не Лео. З рештою розберуся пізніше.

— Так. Але спершу треба зробити ще одну справу.

У Аєексі коротке волосся, але ж як гарно...