9.20.

— Та вона ж тебе вб'є! — сітка смикнулася від її різкого руху, але дівчина пробіглася очима по наморднику, по скобах на моїй спині й тихо лайнулася. — Хочеш зробити добре, — раптово видала вона, — роби це сам.

Після чого вихопила з-за халяви високого чобота кинджал, взяла його в зуби і — я очам своїм не повірив — почала дертися вгору по сітці.

Аекси починала розуміти, що щось не так, і нападати я, схоже, не збираюся. Вона рефлекторно потяглася рукою до своєї маски, але згадавши щось, опустила долоню.

Тим часом піратка під здивованими поглядами натовпу досягла краю сітки і, нітрохи не переймаючись її висотою, зістрибнула на Арену, приземлившись за спиною Аєксі, за кілька кроків від неї. Маю сказати, вийшло у дамочки це з легкістю, тільки капелюх притримала при приземленні.

— Гей! — гукнула вона. — Твій супротивник тут, недовбивця. Озирнися й зустрінь свою смерть гідно.

Маючи певні помітні сумніви, Аєксі озирнулася, тримаючи, втім, мечі напоготові.

— Ти шануєш кодекс Воїна? — раптом запитала Аєксі. — Представся мені, щоб я могла внести твоє ім'я до списку почесних жертв, які загинули від моєї руки.

— Дякую, віддаю перевагу інкогніто, — відповіла піратка ані трохи не переляканим голосом. — Я не приймала Кодекс Воїна, але я воїн. Вважаю за краще заявляти про себе справами, а не словами.

— Якщо це так, — кивнула моя соратниця, — я вважатиму за честь принести тобі смерть. Захищайся!

Та лише хмикнула, плавно входячи в режим підвищеної швидкості:

— Спробуй…

І пішло-поїхало. Добре орієнтуючись на звук, Аєксі направила обидва свої мечи на противницю, але та легко зловила леза на кинджал, впевнено тримаючи удар. Одночасно з цим, підкоряючись наказу Т’яри, один із лучників вистрілив у порушницю правил, але та вільною рукою спіймала стрілу біля своєї шиї й зламала її навпіл. Пальцями.

Далі почався справжній поєдинок. Аєксі — майстриня своєї справи, її рухи точні й осмислені, кожен з них продумано бив в ціль, але піратка ні в чому їй не поступалася, зате перевершувала мою подругу в швидкості та, крім того, вона бачила, що робила.

Весь цей час я просто стояв осторонь, почуваючи себе безпорадним дурнем, і шаленів від безглуздості ситуації.

Аєксі почала поступово пропускати удари. Подряпина. Ще одна. Добре продуманий випад — і лезо кинджала встромилося в стегно воїтельки, змусивши її скрикнути. Піратка, не зволікаючи й не замислюючись, штовхнула Аєксі на землю і занесла кинджал, лише на мить кинувши на мене погляд перед ударом. Я не встиг би добігти й втрутитися, але хитнути головою я встиг, тож переможниця залишила Аєксі затискати рану, а сама опустила зброю та випросталась.

Поступово натовп, що завмер, приголомшений тим, що відбувалося на арені, почав приходити до тями. Глядачі не соромилися все рішучіше та рішучіше висловлювати своє невдоволення тим, що битва чемпіонів так і не відбулася, а в поєдинок втрутилась стороння особа. Вони невдоволено свистіли, і в піратку полетіли стріли, одна за одною. Та ловила або відбивала їх своєю зброєю, але одну все ж пропустила — та вп'ялася їй в ногу трохи вище коліна.

Здивована, піратка тремтячою рукою торкнулась древка, що стирчало з її стегна, а потім зненацька зірвала з пояса різьблений ріжок і піднесла його до губ.

Цілу секунду нічого не відбувалось. А потім низький жахливий звук наповнив наші вуха, заглушаючи навіть шум натовпу, що втім, швидко затихав від здивування та переляку.

І тоді його змінив інший звук. Гул, спочатку далекий, що наростав все швидше й швидше, раптово змінився звуком удару, та стіни Арени затремтіли. Протягом наступної неймовірно довгої секунди я разом із тисячами глядачів спостерігав, як одна з округлих трибун розсипається, руйнується, калічачи людей, що на ній сиділи, але вже наступної миті ступор пройшов, і глядачі кинулися врозтіч.

Я багато чого побачив на теренах цього розбитого на дрібні частини світу, який не знає меж можливого. Але зараз я не вірив своїм очам.

Величезне стародавнє судно з дерев'яними бортами, що ощирилися в натовп шипами й Бог знає чим ще, прямо по повітрю повільно пливло над Ареною, все сильніше й сильніше руйнуючи її. Це був справжній, чорт його забирай, корабель, що розрізав гострим носом камінь замість хвилі... Одне тільки разюче відрізняло його від тих кораблів, образи яких зберігалися в моїй пам'яті — щогли з вітрилами замість того, щоб гордо височіти над палубою, дивним чином виглядали з-за його лівого борту (принаймні так це виглядало знизу, де я знаходився по відношенню до цієї махини), ніби піднімалися над кораблем всього на пару метрів, а потім під прямим кутом йшли вліво. Але це не заважало вітрилам розвиватися, а судну — впевнено накривати поле бою своєю безрозмірною тінню.

Коли більша його частина була прихована цією самою тінню, через борт хтось перекинув мотузкові сходи, край яких тут же звичним рухом упіймала піратка — єдина з присутніх, хто, схоже, не був здивований тим, що відбувається.

— Олексію! — крикнула вона на прощання. — Не вір нікому! Ти справжній!