9.18.

Ближче до вечора в мене виникло легке нездужання, яке важко було ігнорувати, як я вчинив із ранковою слабкістю. Крім того, душу скувала легка, але неприємна туга. Наче все в житті раптово втратило сенс.

Я дивився на свою колишню супротивницю, та, можливо, нинішню вбивцю, намагаючись прочитати в її погляді відповіді на невисловлені питання, але у відповідь на мене дивились холодним поглядом месника, що відновлює справедливість.

Бісів намордник. Якби не він, я б сказав їй, хто я. Може, вона б і не повірила, але точно замислилась. Цікаво, до речі, вона помре разом мною? Чи це не вважається вбивством?

Я сам не помітив, як провалився в сон. На відміну від мого звичайного міцного сну, цей був уривчастим і неспокійним. Я кілька разів прокидався, поки нарешті не зрозумів, що заснути більше не зможу.

Це було моторошне пробудження. Мене знобило, кидало то в жар, то в холод. Боліло все. Здавалось, що в організмі раптово загострились всі хвороби, на які я коли-небудь хворів або навіть просто міг хворіти. Проте найгірше було не це. Відчуття безвиході, яке трохи лоскотало мені нерви перед сном, тепер навалилося всією вагою, стиснуло горло, перекрило подих.

Я зрозумів, що ніколи не вийду звідси. Я загину в цьому холодному кам'яному підземеллі, нікого не зможу врятувати, нікому не зможу допомогти, навіть собі…

Якийсь час я лежав із заплющеними очима, намагаючись проковтнути ком, що підступив до горла, а коли, нарешті, впоравшись із собою, розплющив очі, мені здалося, що світло, й без того мізерне на нижніх поверхах Арени, чорного кольору. Наче сама темрява розцвітала ввузьких коридорах і, немов їдка пліснява, проникала в камери. Або принаймні в мою.

Зосередившись із останніх сил, я кинув погляд через ґрати й побачив блакитні очі, в яких читався деякий сумнів змішаний з погано прихованим подивом. Це був мій останній притомний спогад.

Було відчуття, ніби я провалився під воду у в'язке болото. Намагаючись вибратись, все більше ув'язав у ньому, але кілька разів мені все-таки вдавалось ненадовго повернутися в реальність. І кожного разу крізь темряву я бачив лише блакитні очі, в яких почав помічати щось нове. Занепокоєння? Страх? Не те, не те…

Ще одна хвиля темряви захлиснула мене з головою, перекривши кисень. Тіло звело судомою. І тільки гучний звук, дуже далекий від приємного, повернув мене до реальності. Я відчайдушно рвонув вгору (принаймні так мені здавалося), але опинився на підлозі, боляче вдарившись плечем. Зате це допомогло прийти до тями хоча б ненадовго.

Темрява відступила, збираючи сили для вирішальної атаки, а я з подивом виявив блакитні очі в незвичній близькості — Муза сиділа на підлозі біля самих ґрат, які розділяли наші камери й дивилася на мене, прикусивши губу. Це вона розбудила мене стукотом об ґрати. Навіщо?

Ледве зберігаючи рівновагу, я, похитуючись, стояв на колінах на підлозі і дивився на свою вбивцю.

Та зробила призовний жест рукою. Чи правильно я зрозумів?..

Я спробував підвестись, але ледве не знепритомнів зовсім, довелося відмовитись від цієї думки. Темрява накотила знову… Перечекавши напад запаморочення, я обережно, пересуваючись на чотирьох кінцівках, роблячи паузу після кожного руху, буквально поповз до чортових ґрат, за якими починала світитись легким білим світлом та, що зараз вирішувала мою долю.

Мені залишався лише крок, коли я зрозумів, що сил більше немає. Темрява наступала, затуляючи від мене рятівне біле сяйво, яке відчайдушно розганяло її, принаймні намагалося.…

Це кінець.

Не встиг я подумати про це, як раптом біле світло залило камеру, мою свідомість, моє тіло, зцілюючи кожну його клітинку, змушуючи зітхнути на повні груди, бо з обличчя ніби зняли подушку.

Світло засліпило мене, а коли воно розсіялося, я зрозумів, що сталосяь.

Вона. Це була вона.

Побачивши, що справи зовсім кепські, Муза простягла руку крізь ґрати, щосили намагаючись дотягнутися до мене, але їй вдалось лише торкнутися моєї долоні кінчиками пальців. Цього виявилось достатньо.

І тепер я дивився на свою рятівницю, з якою ми віднині пов'язані, та немов бачив її вперше. Чи то через мою здатність бачити енергії, чи то через її власні сили, я бачив щось дивне — Музу ніби огорнула хмара легкого білого світла, в якому її шкіра виблискувала сріблястими блискітками, розсипаними по всьому тілу.

Підкоряючись раптовому пориву, я став на коліна, щоб опинитись на одному рівні з нею, припав до ґрат і, тримаючи її за руку, не дозволяючи вислизнути, поцілував у губи.

Дівчина здригнулась в першу секунду, але вже наступної сама відповіла на мій поцілунок. І я зрозумів, що світ не буде колишнім ніколи.