9.17.

І що тепер, га?

Я не кінця розумію, як працює здатність Музи, але, наскільки мені відомо, якщо я «прив'язався», то тепер постійний контакт із нею мені необхідний. Але як часто? І що інакше? Я помру? Цікаво яким чином. І коли зрозумію, чи вплинула на мене її здатність?

Але, як з'ясувалося, відповіді були ближчими, ніж я думав.

Тому що в моєї дорогої двоюрідної сестрички була просто невичерпна фантазія, яка у всій красі реалізувалася в сфері тортур. Я остаточно зрозумів це в той же день через кілька годин, коли сусідня камера, яка весь час мого перебування в цьому підвалі була порожня, поповнилася новим мешканцем. Точніше мешканкою. Моєю недавньою противницею.

Нагадаю, що з цією камерою мою власну об'єднували ґрати, а не стіна, через що я міг бачити нову сусідку у всій красі. Як, зрештою, і вона мене. Було, м'яко кажучи, некомфортно. Але я вперто розсівся на підлозі, обличчям до неї, і, не ховаючись, почав спостерігати.

Виглядала Муза погано (до речі, дуже шкода, що я так безтурботно прослухав її прізвисько на Арені, зараз хоч би знав, як її називати), майже весь перший день вона проспала, обережно притримуючи пошкоджену мною руку. Я, навпаки, почував себе досить бадьоро, враховуючи, що це був перший день після поєдинку, тож розважався несподіваним видовищем.

По-перше, маю зауважити, що на відміну від мене, у Музи в камері були деякі особисті речі, хоч вони й становили лише невеликий вузлик, але було якось неприємно. По-друге, знову-таки, на відміну від мене, вона була прикута лише за одну ногу. І, по-третє, тепер, коли я зміг роздивитися дівчину без метушні, я дійшов остаточного висновку, що знаходжу її симпатичною. Хоча зазвичай я волів жінок з більш виразною фігурою, змушений був визнати, що якась дитяча тендітність, яка була притаманна цій білявці, їй напрочуд пасувала.

 Отже, я бився з мертв'яками, найсильнішими й найрідкіснішими монстрами 77-ми світів, з магами й викиднями Ціону. А згубило мене ось це тендітне, хоч і безчесне створення, ще майже дитя. До речі, ввечері вона невеликим відрізком вологої тканини витерла з обличчя косметику, і я раптово зрозумів, що моїй супротивниці, схоже, не більше 20-ти. І в цьому віці вона вже тренований воїн. Хто, коли і, головне, навіщо навчив її мистецтву вбивства? Чи не він підказав використовувати дар Музи таким збоченим і гидким способом? І, зрештою, чи можу я звинувачувати її за бажання вижити у будь-який спосіб?

Поки мене мучили всі ці питання, я сам не помітив, як заснув.

А прокинувся, наскільки міг судити, через годин шість чи вісім, від присутності чужорідного впливу. Так, саме так. Моя здатність бачити потоки енергії ніби вийшла на новий рівень — я почав відчувати їх.

Коли я розплющив очі, то зрозумів, що не помилився. По камері Музи повільно плавали, розсмоктуючись в повітрі, згустки темно-бордової, як підсохла кров, енергії. Перевівши погляд на саму мою сусідку, я зрозумів джерело їхньої появи. Дівчина виглядала помітно здоровішою, її рука була перев'язана, а тіло — оповите тією самою енергією, що зосереджувалась у місцях поранень — дівчину, скоріш за все, відвідував лічець.

Сама вона, лише на мить скосивши на мене очі, продовжила підводити їх жирними чорними лініями, дивлячись у гострий уламок дзеркала, який тримала в руках. Як завжди, мовчки.

Я спробував сісти на своєму вузькому ліжку, але в мене запаморочилося в голові, тож довелось відмовитися від цієї ідеї. У тілі зненацька з'явилась незрозумілого походження слабкість. Але, в цілому, самопочуття було непоганим, якщо не брати до уваги відсутність апетиту.

Тому, коли охоронець почав відмикати двері, щоб відвести мене на сніданок, як це зазвичай робилось, я похитав головою. Той лише мовчки замкнув ґрати — схоже, у нього були якісь вказівки на цей випадок.

Муза ж, отримавши свою миску юшки, сіла на середину власного ліжка, яке знаходилося якраз навпроти мого, й почала їсти. Більше вона не ігнорувала мої погляди — навпаки дивилася, не відриваючись. У цьому погляді було очікування, що не обіцяло мені нічого доброго, та прихована образа. Мабуть, жорстка поразка її зачепила по-справжньому.

До кінця трапези мені мимоволі відкрився один із її секретів. Крізь тоненьку прозору тканину одягу стали пробиватися слабкі, але завзяті паростки, які Муза одразу жорстоко зривала, кривлячись при цьому від легкого болю й кидаючи їх на підлогу, де паростки миттєво засихали. Ось чому на ній немає квітів. Звичайно, вони ж видають її природу.

Тільки на другий день, за який моя сусідка так і не промовила жодного слова, у мене в голові нарешті склалася повна картина. Звісно, багата міміка прямо випливала з її затятої мовчазності.

Дивно, як я не здогадався одразу, що вона німа.