9.16.

Бо ці очі теж сяяли.

Нічого не розумію. Муза та бойове мистецтво? І хіба вона не повинна бути вся у квітах? І — найголовніше — у щільному одязі з ніг до голови, як вони це зазвичай роблять, щоб ненароком не прив'язати когось?!

Ось що відбувається, коли я торкаюся її оголеної шкіри. Її сила починає діяти. І скільки потрібно Аристократу, щоб «підсісти» назавжди?

Я не знав, але тепер вираз мармизки, яка більше не здавалась мені такою милою, став зрозумілим. Яка різниця, хто переможе у бою, якщо я все одно програю?

Ні, так просто я не дамся. Тільки тепер до мене дійшло, що це не просто бійка. Це бій за моє життя більшою мірою, ніж будь-коли. Моє головне завдання — уникнути безпосереднього контакту з Музою, яка, взагалі-то, практично оголена.

Здавалось, дівчина вловила хід моїх думок. І миттєво змінила тактику.

Раптом відштовхнувши ногою зброю, що й без того валялася на піску, моя незвичайна суперниця вигнулась, як змія — спокусливо й загрозливо одночасно, а потім атакувала.

Тепер ролі змінилися. Я захищався, ставлячи єдиною метою — триматися від Музи якнайдалі, а її рухи стали ще плавнішими. Вона знала, що бігти вічно я не зможу, тому рухалась впевнено, широкими мазками, наче пензлем по полотну.

Мені вдалось зачепити її кинджалом по стегні, але я відразу пропустив дотик.

Спалах. Ще один. Як я дізнаюся, що вже попався? Чи дізнаюся взагалі? Чи можна це відчути? Чи я зрозумію тільки тоді, коли задихатимусь у своїй камері через кілька годин після бою? Чи як це відбувається?!

Здійснивши чергове па, дівчина нахабно торкнулась мого обличчя. Навіть не вдарила, просто погладила. І це розлютило мене. Пропадай воно пропадом. Навіть якщо це останній бій у моєму житті, я зітру цю самовпевнену посмішку з її маленького личка.

Переставши ухилятися й заставши Музу зненацька, я схопив тонку ручку і, дивлячись у яскраво нафарбовані очі, повільно вивернув її до характерного хрускоту. Обличчя дівчини спотворилось, рот застиг у беззвучному крику. Сам собі жахнувшись, я відштовхнув супротивницю. Може, я перегнув? Підлий удар у гомілку тут же змусив мене змінити свою думку. А після цього мене вже було не зупинити. Я ніби збожеволів. Випустив внутрішнього звіра назовні, дозволивши йому нещадно калічити юне тіло доти, доки не зрозумів, що дівчина вже практично непритомна.

Задоволений голос Т’яри перервав поєдинок. Немов уві сні я спостерігав за тим, як охорона забирає мою повалену супротивницю й краєм вуха слухав оголошення про власну перемогу. Але все це меркло, бо я виразно бачив, як навіть зараз, ледве дихаючи й насилу повертаючи голову, Муза посміхалась.

Вона знала, чому.