9.13.

Вибравши момент, коли ця тварина, максимально роззявивши свою величезну пащу, знову кинулась на мене, я зігнув ноги в напівприсіді і викинув уперед руку, ловлячи найвразливіше місце на тілі Хижака — шию.

Мені вдалося зачепити його лише на секунду. Тим не менш, це збило противника з ніг, змусивши стрімголов прокотитись по землі, хоч через пару метрів Хижак і став на чотири кінцівки, як кішка. Не даючи йому схаменутися, я вдарив коліном по обличчю, знову спрямовуючи свій рух знизу, щоб не подряпатись об гострі зуби й не дати противнику, чого доброго, відхопити собі ногу.

Але Хижак не був геть позбавлений розуму. Я вже й забув про наявність у нього пазурів, а згадав лише відчувши гострий біль упоперек живота, розсіченого цією кішкою.

Підкоряючись рефлекторному пориву, я відскочив, хапаючись за рану. На щастя, вона не справляла враження глибокої. Хоча боліла від цього не менше.

Хижак відчув свою перевагу. По його підборідді сочилася кров, але безрозмірний рот розтягнувся в неймовірно страшному від своєї сюрреалістичності вищирі, який мав, я так розумію, означати посмішку.

Не так швидко, тварюко.

Кілька секунд — і звір у відчайдушному стрибку роззявив пащу, ніби намагаючись проковтнути мене повністю, хоча насправді, гадаю, його метою була лише моя голова. Вибач, не сьогодні. Випередивши супротивника на секунду, я схопився двома руками за ікла на протилежних кінцях неосяжної пащі, зумівши зафіксувати її в розкритому положенні. Принаймні на якийсь час. Утримувати Хижака було вкрай важко, смердюче дихання мутило мені розум, я відчував, як ноги їдуть по піску.

Ось тоді й зрозумів, що це вирішальний момент. Відступати нікуди ні йому, ні мені. Звір проти звіра — чиста, незамутнена сила. Хто кого?

У мене залишився лише один, останній аргумент.

Я. Князь. Олексій.

Я відчув, як руки, що кам'яною хваткою тримали смертельну небезпеку, що була в парі сантиметрів від мене, наливаються навіть не силою, яка взялася казна-звідки, ні, швидше, чистою люттю, й, доклавши надлюдські зусилля, я почав розводити їх у сторони.

Краєм свідомості я вловив, як заволав натовп, бажаючи втопити у власному крику жах і захоплення, але набагато гучнішим мені в той момент здався страшний хрускіт, що почувся прямо перед моїм обличчям, а вже наступної миті опір противника різко ослаб, натомість довге й протяжне передсмертне виття заповнило мої вуха.

Я дозволив поваленому супротивникові впасти на коліна. Навіть зараз мені в глибині душі було його шкода, бо я чудово розумів, що мій справжній ворог не він.

Я підняв голову, мружачись від сонця, й насилу знайшов найяскравішу пляму на трибуні. Звичайно, це було неможливо, але мені здавалося, що я бачу очі Т’яри. Я дивився саме в них, коли схопив звіра, що жалібно скиглив, за голову та звернув йому шию.

Глядачі зайшлися в захопленому реві, а сам я опустився на коліна, мимоволі затискаючи власне поранення, яке тепер, коли небезпека минула, далося взнаки повною мірою.

— Тиша, — жорстко припинив балаган владний голос тутешньої господині. — Переможцем оголошується клон Князя Олексія. Бій закінчено.

Лише після цього трибуни дозволили собі по-справжньому ошаленіти. Але мене це хвилювало мало — все тіло захопила повна, всеохопна слабкість, хтось із працівників уже підскочив до мене, оперативно скріплюючи чимось кільця браслетів на моїх руках, але я цього не бачив.

Все, що я бачив перед собою — це нескінченний потік золотаво-жовтого неба, яке неслося кудись у далечінь, величезне й безкрайнє, здатне поглинути таку дрібну частинку світу, як я, навіть не відчувши цього…

Я ледве встиг про це подумати, як небо впало й прийняло мене в свої обійми.