9.11.

Моя камера мала жахливу стелю. Не знаю, від чого камінь може так потріскатись, проте було помітно, що кладці дуже багато років. З широких темних тріщин вибивалася якась трава й густі пучки моху, який, наскільки мені відомо, потребує вологи, хоча в моїй камері її надлишку не спостерігалося.

Ще в ній не було двох стін. У тому сенсі, що дві з них, як підлога й стеля, складалися з темного каменю, тоді як інші дві — являли собою товсті металеві ґрати. Досить широкі, щоб можна було вільно просунути між ними руку, але, звичайно, занадто вузькі, щоб вибратися. Одні ґрати виходили в коридор, яким розгулювала охорона, а другі вели в іншу клітку. Сусідня камера була порожня.

  — Гей, мислителю, — покликав охоронець.

Як завжди, не надто ввічливо.

Я мовчки й без особливої цікавості повернув голову. Говорити я все одно не міг — той самий намордник, скріплений кровосенсорикою, став моєю постійною прикрасою. Знімали його двічі на день, даючи можливість поїсти, що завжди відбувалося у присутності Т’яри. Робилося це, як я розумію, з міркувань безпеки. Я не удостоював її розмовами.

Решту часу я проводив у камері, прикутий довгими ланцюгами, що дозволяли відносно вільно пересуватися в її межах. Руки, ноги та шию тепер охоплювали браслети з дамаської сталі, які не знімали зовсім. І, звичайно, головною моєю прикрасою залишалися дві великі скоби, що хрест-навхрест перекреслювали спину та наявність яких давила можливість призвати крила в зародку. Кінці скоб були вживлені під шкіру, хоча опіки вже давно загоїлись, зробивши ненависний метал частиною мого тіла. Вони ніби зрослись із ним, позбавляючи мого внутрішнього звіра права голосу.

— Сьогодні твій перший двобій, — раптово повідомив охоронець. — Піднімайся.

Ось тепер я справді зацікавився. Весь цей час (а я вже навіть не уявляю, як багато його пройшло) я провів у підвалах Арени без права на побачення, якщо тільки не брати до уваги регулярних зустрічей з Т’ярою, які не приносили нічого, крім байдужого нагадування самому собі про те, що її дні пораховані.

Знаючи з досвіду, що опір на даний момент марний, я, підкоряючись наказам охоронця, дозволив відчепити себе від стіни, з'єднати зап'ястя й кісточки новими короткими ланцюгами та вийшов із камери, не опираючись, але й не полегшуючи йому завдання.

До виходу на поверхню Арени вів довгий звивистий коридор, наповнений безліччю камер, подібних до моєї, мешканці яких, біснуваті або спокійні, похмурі або розлючені, давно вже мене не цікавили. Мені значно більше хотілося побачити…

Світло. Воно на кілька довгих секунд засліпило очі, які встигли відвикнути від сонця, коли переді мною відчинили великі важкі двері, а потім грубо виштовхнули на пісок, куди я буквально впав на коліна.

Поки мої руки й ноги оперативно звільняли, я насолоджувався легким вітерцем, що ковзав по оголеному торсу, адже працівники Арени вважали, що одягу, представленого одними джинсами, цілком достатньо, прислухався до гулу натовпу, що мене оточував і був особливо приємний після специфічної тиші підвалів, і приходив до тями.

Я вже міг бачити заповнене піском просторе поле овальної форми, оточене відкритими трибунами, які просто ломилися від кількості глядачів. Поле битви відокремлювалося від них густою металевою сіткою, що перевищувала за висотою людський зріст рази в чотири.

Колізей, щоб його.

Дуже швидко я залишився один посеред величезного поля, що сліпуче сяяло піском дуже характерного для Золотого відтінку. Хоча заждіть… Не один.

На іншому кінці Арени, недалеко від таких же масивних металевих дверей, як і ті, з яких зовсім недавно випустили мене, стояв чоловік з довгим скуйовдженим волоссям, що приховувало його обличчя. Схоже, це і був мій ймовірний супротивник. Не бажаючи більше зволікати, я пішов назустріч незнайомцю, розглядаючи його все краще в міру наближення.

Як і я, він був оголений вище пояса, його поза дещо збивала з пантелику: коліна були напівзігнуті, а руки з тремтячими пальцями вільно опущені. Хлопець не рухався з місця і ніяк не реагував на мене.

Стоп. В нього немає зброї? Йому не дали засобу захисту проти мене (Аристократа, на хвилинку)? То це хто?..

Немов відповідаючи на моє запитання, противник хитнув головою, від чого частина сплутаних лохмів зрушила з обличчя, відкриваючи абсолютно несвідомий погляд, перекинутий півмісяць на лобі й широку усмішку, що не відкривала зубів. На якусь мить я збентежено зупинився, а потім побачив, як щока хлопця «тріснула» до самого вуха, — і відсахнувся.

Бо зрозумів, хто це.