9.7.

Я прийшов до тями завдяки щедро вилитому на мене відру води. Мушу сказати, дуже дієвий спосіб, хоча свідомість все одно поверталась поступово.

Перше, що я зрозумів — я прикутий. За щиколотки, коліна, пояс, плечі, зап'ястя та шию. Нічого собі — перестрахувалися. Було холодно, бо коліна впиралися в кам'яну підлогу, а з одягу на мені залишилися лише джинси. Перевівши подих, я підняв голову.

Крім мене, у приміщенні було четверо людей (я так думаю). Троє виродків у знайомих накидках (вибачте мені мою емоційність) і мадам, яка так невчасно приєдналась до нашої невеликої бійки. Схоже, тепер ми обидва нікуди не поспішали, тож я дозволив собі розглянути її уважніше.

Вона не була стара, хоча явно хотіла здаватися молодшою, ніж була насправді. Весь її одяг складався з кількох еластичних смуг яскраво-синього кольору, що не приховували практично нічого, й сандалів з високою шнурівкою, що доходила до коліна. У неї було довге темне волосся, що вилося великими пасмами та сині очі, вульгарно обведені чорним. У волоссі виблискувала тонка ажурна діадема.

— І тобі доброго ранку, стерво, — одразу привітав я головну.

Не чекаючи на підказки та вказівки, сторож, що стояв до мене ближче за всіх, пройшовся кулаком по моїй вилиці.

— Пані Т’яра, — поправив він.

— А мені начхати, чия вона пані, — щиро зізнався я, звертаючись до того, хто говорив.

Той мовчки замахнувся, але Т’яра зупинила його.

— Не потрібно.

Я перевів уважний погляд на цей місцевий авторитет.

— Олексію... — почала вона, але я перебив:

— Для тебе просто Князь.

Т’яра ліниво кивнула, санкціонуючи черговий удар охоронця.

Я взагалі-то можу бути дуже зговірливим бранцем, чесно. Просто не люблю, коли мене будять.

— Ти вважаєш себе справжнім Олексієм? — запитала жінка.

— Ні, не вважаю, — ланцюги були розташовані так, що стояти я міг тільки навколішки. — Я знаю, що справжній.

— Князь Валерій каже інше, — замислено протягнула вона. — Проте обіцяв прибути особисто, як тільки я повідомила, що ти у мене.

— Так, він з усіма клонами зазвичай персонально вітається, — їдко зауважив я.

— Розумієш, — холодно посміхнулася жінка. — Це важливо. Тому що від цього залежить твоя цінність. І сфера застосування.

Я промовчав. Мені точно не подобалося, як вона вибирає слова.

— Знаєш, де ти?

Була думка знову відповісти шпилькою, але я вирішив, що розумніше буде прояснити деякі моменти.

— Просвіти.

— У підвалі Арени. Чув про таку?

— Краєм вуха.

— Це мій розважальний заклад, де раз на тиждень відбуваються бої між найкращими воїнами 77-ми світів. А тут, під Ареною, мої звірятка зазвичай проводять решту часу. Будемо називати речі своїми іменами — цей заклад ґрунтовно поповнює міську скарбницю, тож можеш вважати мене представником реальної влади міста.

— Передбачається, що я зараз переймаюся широтою твоїх можливостей?

Т’яра посміхнулась.

— Я хочу, щоб ти розумів, з ким маєш справу. Я — господиня цього місця. Все тут належить і підпорядковане мені. Ти тепер теж, — жінка встала зі свого місця, підійшла до мене й провела рукою по щільному металевому кільцю, що сковувало шию. — Воно скріплене кровосенсорикою. Це означає, що поки я жива, зняти його можу тільки я.

Я уважно слухав, всотуючи інформацію. Це якийсь новий вид управління енергіями, я про нього ще нічого не чув. І явно зав’язаний на крові…

Т’яра тим часом нігтем великого пальця провела по подушечці вказівного, дочекалася, поки на ній виступить темна крапля, а потім мазнула мене по щоці.

Секунду чи дві я нічого не відчував, а потім глухо загарчав від пекучого болю.

— Якого біса? — вирвалося в мене.

Т’яра ж, задоволена ефектом, із котячою грацією повернулася на своє місце.

— Моя кров має особливу владу. Я — Первородна. Тож не варто чинити опір моїй волі.

— Що означає Первородна?

Співрозмовниця здивовано підняла брову, але пояснила:

— Нащадок Аристократа у першому поколінні. Тобто донька.

— Позашлюбна, — зрозумів я. — Напівкровка.

На цей раз мені прилетіло по обличчю жіночим коліном. І майже одразу — ще раз.

Треба ж, як ми оперативно перетинаємо пів підвалу, якщо нас розізлити!

— Хочеш ще щось сказати? — зловтішно поцікавилася напівкровка.

— Так, — я злизнув з губи кров. — Хочу звернути твою увагу, що ти говориш із Аристократом. Після мінімальних роздумів ти прийдеш до неминучого висновку про те, що афера Валерія недовговічна, а я просто не раджу зі мною сваритися. Думаю, про Князя Олексія ти чула достатньо, щоб розуміти, що як тільки я звільнюся від ланцюгів, твоя смерть настане негайно й неминуче.