9.6.

Це виявився металевий піднос. Екран бризнув іскрами.

Це запис. Все це вже сталося, я нічого не міг вдіяти. Видавати себе не варто було... Але всі ці чудові думки прийшли в мою дурну голову тільки тоді, коли я зрозумів, що стою посеред кафе з розбитим екраном. Капюшон спав. Всередині клекотіла лють, готова випустити звіра з хвилини на хвилину. А всі погляди були спрямовані лише на мене.

Це тривало всього секунду, поки я боровся з бажанням убити їх усіх. Прямо тут, на місці.

Ну вже ні, друже, ці люди ні в чому не винні. Винен ти. Але подумаєш про це потім. Зараз треба тікати.

Я рвонув у бік рейок, але дорогу мені вже перекрили капюшони. Десь десятеро, озброєні шаблями. А я якраз не в настрої.

— І хто з вас, смертники, ризикне першим напасти на Аристократа? — прогарчав я.

— Клона, — поправив хтось, я навіть не помітив, чиї губи ворушились.

— А ти перевір!

— Вбивати все одно не наказували, наказали доставити, — уточнив один із служителів, я для себе чомусь вирішив, що головний, і напав.

І чому я, дурень такий, знову гуляю без зброї?!

Мої супротивники були досить розумні, щоб не заважати один одному. Не змовляючись, троє з них кинулися на мене, але я встиг зробити крок назад, повертаючись на територію кафе і, не роздумуючи, схопив один зі столиків, вирвав його з коренем, а потім запустив у нападників.

Треба було звільнити крила, але я боявся робити це на території будівлі, щоб ненароком не пошкодити колони, на яких тримався дах.

Краєм ока я бачив, як відвідувачі та працівники кафе кинулися врозтіч, подалі від того, що відбувалося.

Хтось метнув ножа, прицвяхувавши мою руку до стійки. Я витратив кілька дорогоцінних секунд на те, щоб вивільнити її, але в цей час хтось особливо прудкий стрибнув мені на спину, щось обпекло передпліччя, я люто рвонув уперед, скидаючи нападника на землю.

Варто було опинитися просто неба, як мене накрило щось прозоре, я навіть не відразу зрозумів, що це сітка. А згори ще одна. Я намагався вибратися з них, але ставало тільки гірше. Тоді, плюнувши на все, випустив крила. Пролунав тріск тканини — сітки були порвані, тепер розібратися з ними було куди легше, я навіть клацнув пальцями, щоб не витрачати потім часу на виклик квитка.

Однак наступного я передбачити не міг ніяк.

Здіймаючи вихор піску, вузькою вулицею пронісся мустанг, вміло лавіруючи між будинками. Було темно, крім того, я був надто зайнятий, щоб роздивлятися вершницю, побачив лише, що це якась напівгола панянка.

— Пані Т’яра! — крикнув хтось.

Я вже звільнився від сіток, коли мустанг промчав повз мене, а на шию ліг зашморг з товстої мотузки, що миттєво затягнулась. Вершниця зробила майже неймовірний стрибок, на ходу зіскакуючи з коня та опускаючись за землю неподалік.

— Думаєш, для мене це проблема? — я не зміг стриматися від коментаря.

— Про кровосенсорику ти, мабуть, не чув? — розсміялася та. — Як і про мене.

Я хотів зірвати мотузку з шиї, але дамочка вихопила з-за пояса кривий кинджал, полоснула себе по руці й хлюпнула на мене своєю кров'ю. Шкіра запекла, наче від опіку.

— Заклинаю кров'ю ці пута! З цього моменту й навіки! — крикнула вона й посміхнулася. — Нехай запорукою їхньої міцності стане моє життя.

І раптом я з жахом зрозумів, що зняти мотузку не можу. Вона ніби приросла до шиї. У розпачі я спробував вирвати її з рук незнайомки, але це не дало результату. А ось вона наступної секунди зробила рух, від якого я втратив рівновагу та впав на землю. Зашморг затягувався. В очах почало темніти.

— Попалася, пташка, — посміхнулася дамочка, схиляючись наді мною.

Останнє, що я пам'ятаю — відображення блискучих нічних вогнів в рейках та квиток, що випадає з моїх ослаблих пальців.