9.1. Золоте

Отже, знову Трамвай. Маю зазначити, у мене потроху починає утворюватися склад знахідок, який, мабуть, варто якось упорядкувати.

Це спало мені на думку, коли я спіймав мертве яблуко з Ціону, що котилось по підлозі.

— Громадяни, а багажне відділення у вас є? — запитав я, продемонструвавши яблуко одному зі своїх дивних попутників.

Описувати реакцію у відповідь, думаю, немає сенсу. Втім, не ламаючи довго голову, я закріпив свої речі на невеликому виступі над одним із вікон — просто для порядку, адже якщо якесь місце я й можу назвати домом, то тільки Трамвай.

Але настав час і за справу братися.

— Відправ мене в Золоте, — звернувся я вже до Трамваю.

Двічі просити не довелося — блимнувши кілька разів, табличка з назвою зупинки видала мені потрібний результат. Тепер я не поспішав одразу знайомитись зі світом, вирішивши попередньо підготуватися до умов Дзеркала.

Не дарма. Варто було Трамваю відчинити двері, як у вагоні запанувала спека. Виглянувши назовні, я без сумнівів залишив верхній одяг у своїй схованці, взявши лише картку на ім'я Карела Сонячного. На жаль, я примудрився залишитися без зброї, але це питання, яке можна вирішити.

Отже, на землю Золотого я ступив у джинсах і легкій білій сорочці, що, як і плащ, дісталася мені від Лео, і, маю сказати, для цієї місцевості навіть таке вбрання було занадто закритим.

А тепер я спробую описати те, що я побачив.

Під моїми ногами хрумтів пісок. Не такий, як у Дзеркалі із Заводом, справжній гарячий пісок насиченого жовтого кольору, що сяяв під палючим сонцем і здалеку справді нагадував золото.

Саме ним були покриті вузькі звивисті вулички між багаторівневими терасами, опори яких складали колони, і які служили, судячи з усього, житлом для місцевих мешканців. Більшість із них було білого або пісочного кольору, через що місто мимоволі засліплювало відбитим світлом.

До речі, про мешканців. Мабуть, через клімат їхній одяг по-справжньому прикривав тільки ті частини тіла, де цього вимагали правила пристойності. Поверх цього мінімуму струменіли красиві напівпрозорі тканини, які служили, як я розумію, винятково естетичній меті.

Я також не міг не помітити, що на вулицях траплялися й постаті в темному закритому одязі з капюшонами, що приховували обличчя. Інші їх цуралися, але оминали, швидше, з повагою, аніж засудженням чи гидливістю. Ці товариші трохи нагадали мені елітиків, але капюшони були натягнуті не так низько і ходили вони, як нормальні люди. Бо зазвичай елітики рухаються, як примари. Це плюс, бо тільки божевільних ченців мені тут і не вистачало!

Власне в цей момент мені прийшло в голову, що мені б теж така накидка не завадила…

Саме тоді, коли я виявив в одному провулку екран на стіні (так-так, саме телеекран, нічого дивно, абсолютно), на якому побачив своє обличчя крупним планом (не зовсім моє, швидше, це було те саме обличчя, що й на фотографії, яка дісталася мені від Карела), а під ним рухомий рядок, в якому повідомлялося, що це клон Князя Олексія, який втік — ясна річ, озброєний і, ясна річ, небезпечний, і до всіх, хто його побачить, прохання повідомити владу негайно.

Ось ця саме та ситуація, яку я називаю проблемою.