8.12.

Чомусь після цього я чекав від Найса нового витка істерики. Однак його не було. Навпаки, він зовні цілком спокійно, настільки, що я на мить припустив, що все попереднє було акторською грою, але ця підозра пропала так само швидко, як виникла, обстежив усі ящики столу, викидаючи їхній вміст на підлогу, потім узяв пістолет і замислено подивився на катану, що висіла на стіні. Після коротких роздумів, взяв і її.

Я вже міг би показатись йому, але не поспішав. Тепер я хотів зрозуміти, до чого все йде.

Після цього Найс вирушив у свою кімнату, окинувши яку побіжним поглядом, дістав з комода своє червоно-золоте кімоно. На мій подив, тільки для того, щоб підпалити його від однієї із запалених свічок, а потім кинути вглиб кімнати. Після цього канделябри полетіли на підлогу один за одним. Полум’я швидко поширювалось кімнатою.

Я зрозумів, що настав час забиратися, поки цілі стіни, в тіні яких я можу ховатися.

Біля вхідних дверей мене знову перегнав Найс, який озирнувся на велике дзеркало, що стояло в передпокої. Тут, на першому поверсі, ще не було вогню, але дим уже почав заполоняти коридори. Жовті очі ніби шукали щось у власному обличчі, забрудненому сірими плямами від сліз. А потім Інкуб викинув руку вперед і вистрілив у своє відображення.

* * *

Я знайшов його біля Межі через кілька годин, коли від особняка залишилося одне згарище. До речі, я навіть не одразу зрозумів, що це Межа. Звичний туман тут був майже відсутній, концентруючись низько над землею, так що здавалося, ніби ступні потопають у білому мареві. Марево це простягалося на пару десятків метрів, підсвічене променями світанку, які безслідно тонули в стіні темряви, яка була тут замість дзеркала.

— Куди ти тепер? — відразу поцікавився я, підходячи до замисленого Інкуба, що розглядав туман, поки той повільно рухався під ногами.

— Не знаю поки що, — зітхнув він, не повертаючи голови. — У мене є базові знання про всі Дзеркала, але я ще не вирішив, куди піду.

— На Кам'яне узбережжя, — запропонував я. — Вступай до Академії.

Мій друг пирхнув.

— Думаю, я своє відучився.

— Як знаєш, — я теж глянув на смугу темряви, в якій тонули й туман, і світло. — Принце… — почав я, згадавши його прохання, але мене тут же перебили.

— Найс. Нема більше Принца, тільки Найс. Це гарне ім'я, ти маєш рацію. Про нього знали лише двоє, — він кинув на мене швидкий погляд, — і ти.

— А Справжнє Ім'я?

— Його не було у паперах. Його знав Вчитель… І, швидше за все, керівник Лабораторії. Він зберігає імена всіх... Виробів.

— Тобі самому воно відоме?

— Ні. Але я впізнав би його, якби почув.

Я ще трохи помовчав і поставив запитання, яке мене цікавило.

— А де дзеркальна перешкода? Я ще не бачив таких Меж.

— Це мертве Дзеркало. Тут більше немає цієї перешкоди.

Я зробив кілька кроків, наближаючись до смуги темряви. З неї віяло холодом, але я все одно простягнув руку. Вона провалилася у холодну порожнечу.

— Не раджу, — застеріг Найс, — там немає підлоги.

Я сів і провів рукою по нижній частині темряви. Інкуб мав рацію.

— І давно це так? Чому Дзеркало померло?

— Невідомо. Деякі Дзеркала вмирають, але ніхто не знає точно чому.

Тепер змислився я.

— Мені час іти, — зненацька повідомив Найс.

— Ти зможеш вибратися із Дзеркала?

— Я? Звісно, — він усміхнувся. — Інкуби мають свої дороги. А ти?

Я дозволив собі усмішку.

— Я теж їх маю.

— Я твій боржник, Кареле. Я цього не забуду.

— Ти знаєш, — з розстановкою промовив я, — тепер я також.

— До зустрічі.

— Вона обов'язково буде.

Найс підморгнув мені й зник між деревами, що вже майже повністю втратили своє листя. Все-таки, якась умовна зміна пір року тут є. Шкода, що у мене немає часу нею милуватись. На мене чекають.

І, не гаючи більше часу, я попрямував у бік дороги.