8.10

Поки між старими знайомими відбувалася тиха суперечка, я обережно пробрався до дверей, вийшов, а потім майже бігцем кинувся до кімнати Найса.

Той замислено стояв біля стіни у своєму повсякденному костюмі, намагаючись почути хоч щось із діалогу у Виноградній вітальні. Звісно, даремно.

У поспіху я проявився майже на його очах, змусивши хлопця здригнутися.

— Кареле? Ти знаєш, що там відбувається? — поцікавився він відразу, вже звиклий до моїх несподіваних появ.

— Так. Нічого доброго. Нам треба йти. І чим швидше, тим краще.

— Куди? — Інкуб насупив брови, дивлячись на мене. — Я нікуди з тобою не піду.

І тут я зрозумів, що тепер мені доведеться зіткнутися з тією ж проблемою, що й Аркадію — авторитет Вчителя в даному випадку був непохитним.

— Добре, просто вислухай мене. Ти тут не так просто. Тобі казали, навіщо використовують Інкубів?

— Звичайних?

— На приклад, їх.

— Знаю, — Найса пересмикнуло. — Але ти не розумієш. Я Принц.

— А це означає, що твій господар просто набагато крутіший і багатший.

— Дурниці. Вчитель не віддасть мене нікому.

Пояснювати, що він тут нічого не вирішує, було надто довго. Я вирішив піти іншим шляхом.

— Ти ж знаєш, що в тебе теж є справжнє ім'я? Знаєш, у кого воно?

— Його зберігає Вчитель. Але він ніколи не став би…

— Твого вчителя звуть Сільвестр, — перебив я. — Він Мисливець. Ти знаєш, хто такі мисливці?

— Люди, які переслідують і знищують істоти з небезпечних переліків, якщо ті порушують закон, — пробурмотів Найс, згадуючи. — Але цього не може бути. Він завжди зі мною, він не Мисливець.

— Раніше був ним. Та й лишився. Перекваліфікувався з мисливця на охоронця.

— Ні, — Інкуб хитнув головою. — Я тобі не вірю! Забирайся звідси! — крикнув він. — Ти проник сюди таємно, не сказав про себе жодного слова. А тепер хочеш обмовити Вчителя. Йди!

Чорт забирай, це набагато складніше, ніж я думав. Що ж, потрібні докази... І я, здається, навіть знаю, де їх шукати. У цьому будинку є лише одне приміщення, куди Найсу категорично заборонено заходити під будь-яким приводом — кабінет. Звичайно, він закритий, а я не ризикував ламати замок, щоб не викрити свої присутності. Проте тепер це не має значення.

Я рвонув двері на себе з такою силою, що вони дивом утрималися на петлях. Контракт. Десь він повинен його зберігати, правда? Папери летіли на підлогу, бо я більше не дбав про те, щоб лишатися непоміченим. Потрібні знайшлися в нижній лівій шухляді столу.

«Її Найсвітліша Величність Велика Леді Марія-Олександра, далі за текстом — Замовниця…

Лабораторія з виробництва генноудосконалених рабів кохання «EliteGeneticProduction», далі за текстом — Виконавець…

Зобов'язується надати у користування на необмежений час...

За винагороду у розмірі... »

Марія-Олександра? Це та, що господиня всього і вся? От тварюка! Знається на садизмі…

Я цього не дозволю.

З вітальні вже чулися уривки розмови на підвищених тонах, а я жбурнув папери перед Найсом, що не бажав навіть дивитися в мій бік:

— Читай.

— Що це? — спитав він, обережно беручи в руки контракт.

— Контракт на продаж тебе, — безжально парирував я.

Інкуб пробігся очима по сторінці, тремтячою рукою перевернув її.

— Де ти це знайшов?

— У кабінеті твого Вчителя.

Найс мовчав.

— Я ж казав тобі, — вирішив порушити тишу я, — Ходімо зі мною. Я сховаю тебе.

— Ні, — Найс склав папери. — Спасибі тобі. Ти зробив усе, що міг. Тепер йди.

Я не повірив своїм вухам.

— А як же ти?

— Зі мною все буде добре, — голос Інкуба здавався спокійним, хоч я й бачив, що його трясло, а разом з тим він починав трохи світитися своїм рожево-червоним світлом. — Просто йди. Я розберуся сам.

Я нерішуче зробив крок назад. У погляді мого друга раптово промайнуло щось знайоме, щось притаманне тому Найсу, якого я знаю в теперішньому. І це щось змусило мене повірити йому.

— Добре. Я буду поруч.