8.8.

Цей день розпочинався так само, як усі інші. Поки Найс із Вчителем вправлялися у верховій їзді на галявині неподалік особняка, я сидів на даху будівлі й, ліниво спостерігаючи за ними, думав про своє.

Золоте листя продовжувало падати, майже беззвучно опускаючись на й без того вкриту жовтогарячим килимом землю. Цікаво, звідки вони беруться, якщо тут немає зміни пір року? Мені ще дуже далеко до розуміння того, як насправді працюють Дзеркала.

Я провів тут майже місяць. Скільки часу пройшло в актуальному світі, звідки я пішов? Коли я повернуся? Причому під «коли» я маю на увазі кінцеву точку переходу. Та й як це взагалі працює? Чому я потрапив сюди? Це зробив Трамвай? Чи, може, Его? До речі, що я можу міняти, а чого не повинен? Я вже втрутився, а наслідки моїх дій залишилися в теперішньому часі — я сам їх бачив. І як я міг (чи можу?) допомогти Найсу? Я досі не розумію остаточно, що тут відбувається. Хоча інтуїція б'є на сполох у всі дзвони. Я навіть не можу…

Повністю сформулювати думку.

Раптовий порив вітру миттю оголив кілька дерев на околиці галявини, змусивши Найса з Вчителем озирнутися. Втім, після того, як Вчитель миттєво зреагував, велівши учню вирушати в будинок, я зрозумів, що він здогадується про причини цього явища.

Я теж зрозумів через кілька секунд, коли над деревами злетіла біла постать, декількома сильними помахами крил розмітаючи листя на галявині, й приземлилася на ділянку голої землі.

Від несподіваного здогаду я навіть схопився на ноги. Не по-людськи висока істота зі зміїною витонченістю плавно склала крила, застигнувши на кілька секунд. Розвинений білий торс, зміїна голова, перекреслена яскравою смугою криваво-червоних губ і крила, що відливають сталлю. Невже я в бойовій формі виглядаю так само?..

Тим часом, Аристократ ніби втягнув у себе крила, одночасно ставши нижчим на зріст, і перетворився на молодого чоловіка у світлому костюмі-трійці. Обережним жестом поправивши манжету, він подався до Вчителя. Вони перекинулися парою слів, після чого останній, мабуть, запросив гостя до будинку, куди вони й попрямували.

Звичайно, пропустити цю бесіду я не міг. На моє щастя, Вчитель привів гостя у Виноградну вітальню, досить простору для того, щоб розчинитись у її лілових стінах.

Тепер я міг розгледіти гостя детальніше. Він був високий — вищий за мене, хоч і не набагато. Як і будь-якому Аристократу, на вигляд йому не можна було дати більше 25-ти років. Відмінною особливістю гостя була абсолютна відсутність волосся, хоча його це, як не дивно, нітрохи не спотворювало — виразне обличчя й погляд блакитних очей, що видавав явно старшу людину, надавали йому дивної суперечливої чарівності. Примітно, що костюм Аристократа був все ж таки не білого, а сірого кольору, хоч і вкрай світлого відтінку.

— Що ж, сідайте, Князю, — Вчитель втомлено вказав на одне з розкішних крісел, що складали основу меблевого ансамблю вітальні.

— Дякую, — гість скористався пропозицією, на мить розкривши піджак, щоб вмоститися зручніше.

Я встиг розгледіти золоту стрічку, що навскіс перекреслювала груди. До речі, голос Аристократа здався мені знайомим.

— Великий Князь, майстер логіки та творіння, у мене в гостях власною персоною, — ніби з подивом промовив Вчитель, опускаючись у крісло навпроти. — Зізнаюся, я  тішуся вашої присутністю. Як там, зовні? Я маю на увазі, за межами цього Дзеркала?

Аристократ лише пирхнув, закинувши ногу на ногу й склавши пальці рук. Всі його рухи були якось перебільшено акуратні і, повинен визнати, витончені.

— Все як завжди. Акрополіс плете інтриги, Окраїна бунтує, Глибина розважається. Втім, не тільки вона... Скучив за життям, Сільвестре? — світлі очі примружилися, намагаючись відгадати відповідь по міміці співрозмовника.

— Можливо трохи, — відповів той, кого навіть я вже звик називати Вчителем. — Зате тут тихо, спокійно… Ніхто не нав'язує свою думку, ніхто не порушує закону.

— І ти зовсім не сумуєш за своїм старим життям? Дев'ять років — це тривалий термін. А Мисливець завжди залишається Мисливцем... Напевно, тобі тепер непросто перебувати поряд з однією із істот, знищенню яких ти присвятив своє життя? Двадцять чотири години на добу.

Вчитель не відповів. Він виглядав виснаженим і різко постарілим.

— Не бажаєте кави, Князю? — нарешті спитав він.

— Чому б ні? — гість посміхнувся, відкинувшись у кріслі. — Ти все ще сердишся на мене? Пробач, Сільвестре, але це заслужене покарання. Не сперечаюся, ти був одним з найкращих, але — ти порушив закон. І, якби не я, на тебе чекала б смерть.

— Безперечно це так, — замислено озвався Сільвестр. — Якби не ви, мене б тут не було.

— Та й ніхто, крім тебе, не впорався б із цією роботою, — Князь прийняв мініатюрну чашку з рук служниці, що підійшла, затримавши зацікавлений погляд на її безпристрасному обличчі. — Залишся тут, — наказав він їй, і дівчина витягнулась біля крісла по струнці.

— Вам не обов'язково підбирати слова, — раптово змінив тон Учитель. — Я знаю, що це ув'язнення, воно було таким із самого початку, і нічого не змінилося за минулі роки. І я також чудово розумію, що воно довічне.