8.3.

Дочекавшись, поки обидва зникнуть з поля зору, я злетів над деревами. Як я й думав, єдина споруда, яка підходила під визначення «маєток», була відносно недалеко, й пропустити її було складно.

Під цим словом у даному випадку малася на увазі дуже простора чотириповерхова будівля з численними вежами, вікнами в людський зріст і акуратними сходами, що вели від парадного входу до стежки, яка, в свою чергу, виходила на дорогу.

Намагаючись не попадатися на очі (бо крила чи невидимість — у всіх дарів долі є обмежувачі), я дочекався, поки Найс зі своїм Вчителем відведуть коней на стайню (або як вони її називають, якщо у них коні — не коні?) та увійдуть у будинок. Через деякий час я отримав можливість обстежити будівлю зовні докладніше й, звичайно, знайшов чорний хід. Замки тут виявились без «аристократичних» обмежувачів. Мабуть, для різноманітності. Я, звісно, не зломщик, але, судячи з усього, затвор був суто декоративним, оскільки проникнення всередину не склало для мене особливої проблеми.

Зсередини будинок виявився очікувано більшим і навіть більш безлюдним, ніж я припускав. Тільки пройшовши цілий поверх і навіть кілька коридорів другого, я натрапив на людину. Принаймні я так спочатку подумав.

Підозри закралися в той момент, коли це створіння, яке зовні цілком нагадувало благородного старого, такого собі дворецького в третьому поколінні, зупинилося біля мене, дивлячись перед собою порожніми білками очей, а потім повернуло голову туди, де я стояв, за ідеєю, зовсім невидимий, і завмерло, ніби в очікуванні.

Що йому треба? Хотів би підняти тривогу чи напасти, вже зробив би це.

— Чого тобі? — злісно шепнув я, втомившись від витріщання того, у кого й очей-то в нормальному розумінні слова не було.

«Дворецький» мовчав. На мене раптово накотила хвиля агресії.

— Тоді пішов звідси! — прошипів я.

На мій великий подив, створіння тут же спрямувало пустий погляд далі коридором і неспішно пішло.

Що це таке було?

Втім, через брак варіантів я вирішив вчинити, як завжди — запитати у Найса. Пізніше. До речі, треба було б з'ясувати, де він.

Це зайняло якийсь час, але, поблукавши ще трохи по практично порожній, хоч і ідеально чистій будівлі, я краєм вуха вловив голоси, що долинали, як з'ясувалося, з бібліотеки.

Мабуть, ризикував я більше, ніж варто було, але цікавість іноді сильніша за мене. Підійшовши до дверей, за якими я вже досить чітко розрізняв голос вчителя свого друга, я прочинив їх і обережно, по стінці, проник усередину.

Скрип петель змусив Вчителя (здаюся, мабуть, доведеться називати його так, поки іншого імені чи прізвиська я не знаю) обернутися й невдоволено насупити густі брови, перервавши власну промову на півслові.

— Чотирнадцятий, прикрий двері, — розпорядився він і, звичним, як мені здалося, поглядом оглянув стіни.

Найс, що сидів за одиночною партою посеред приміщення, не кажучи ні слова, підвівся з місця й виконав наказ. Я тим часом оглядався. Кімната була круглою, з високою стелею. Її стіни від самої підлоги до круглої стелі були заставлені книгами, якщо не брати до уваги шість вузьких вікон, крізь які, власне, в приміщення й проникало яскраве світло полуденного осіннього сонця.

До речі, десь я бачив щось дуже схоже. І зовсім недавно…

— Замок зовсім зіпсувався, — прокоментував Найс, повертаючись за парту.

Виключаючи вік і деякі невловимі особливості у виразі обличчя, він виглядав майже так само, як і в нашу першу (хоча дивлячись як рахувати) зустріч на Кам'яному узбережжі. Світлі обтислі брюки, сорочка з мереживними манжетами — тільки ця була золотистою, під колір очей Інкуба.

Вчитель, до речі, через свій неяскравий і максимально вільний стиль одягу раптово проасоціювався у мене з найманим вбивцею... Тим часом він мовчки підійшов до Найса.

Я вловив реакцію учня у відповідь — і без того ідеальна постава витяглася в найсуворішу лінію з можливих, складені на парті руки розташувались паралельно одна одній, а погляд спрямувався в інший кінець кімнати, повз наставника.

Вчитель підійшов ближче, розглядаючи освітленого косими сонячними променями Найса, немов витвір мистецтва, милуючись ним з якоюсь незрозумілою мені гордістю. Простягнувши руку, чоловік поправив пасмо, що вибилося з зачіски Інкуба, заправивши його за вухо, розправив комір, що зім'явся.

— Зовнішній вигляд, Принце. Завжди стеж за зовнішнім виглядом. У бою та уві сні — це твоя головна зброя.

— Я пам'ятаю, Вчителю, — відповів Найс, перевівши погляд на співрозмовника.

Той у відповідь погладив хлопця по голові. Від мене не сховалося те, як Інкуб при цьому ледь помітно примружився й потягнувся за ласкавою рукою. Але рука вже пурхнула.

— Повернемося до кланів Аристократії, — продовжив Учитель. — Переліч представників фіолетового роду.

— Княжна Анастасія… — відразу зосередився Найс, але його перебили.

— За старшинством.

— Князь Анатолій, Княгиня Ольга, Княжна Анастасія, — поправив себе юнак.

— Зелений рід.

— Ну, це легко! Єдиними представниками на сьогоднішній день є Її Найсвітліша Величність Велика Леді Марія-Олександра та Марія-Анна.