8.1. Вересневий гай

За вікнами Трамваю пролітали світи. Не знаю, може, це вже стало традицією, але після чергового Дзеркала я почував себе оновленим і певною мірою розгубленим. Щоправда, буду відвертим, цього разу я вже не приймав все, що сталося, так близько до серця. Мабуть, звик.

Однак я гадки не мав, куди прямувати далі. Просто з байдужістю стежив за назвами зупинок, що змінювалися на табло. Треба сказати, серед них траплялися дуже... Незвичні. Слово «дивний» я вже викреслив зі свого лексикону.

Раптом табличка засвітилась знайомим написом. «Вересневий гай». Де я це чув? Зараз, дайте мені кілька секунд…

Є! Найс згадав цю назву, стверджуючи, що саме там ми й познайомились. До речі, це один із пунктів, який зберігається у моїй голові з позначкою «з'ясувати». Може, варто навідатися, поки немає кращого плану? Знаю, що минуло багато часу, але, можливо, вдасться знайти якусь інформацію.

— Зупинити, — наказав я Трамваю. — Я тут вийду.

Вагон слухняно сповільнив хід, супроводжуючи зупинку знайомим легким стукотінням. Я підвівся вже було на ноги, готуючись до того, що зараз відчиняться двері, як вагон раптово сильно струснуло, а табличка з назвою зупинки на мить згасла. Втім, все відразу прийшло в норму. На табло значилося все те саме.

— Що це було? — поцікавився я у мовчазних пасажирів.

Відповіді я, звісно, не отримав. Тільки металеві двері нарешті відчинилися, запрошуючи мене в новий світ.

І він був чудовий. Нюх миттєво вловив концентрований запах озону, а у вагоні запанувала легка прохолода, властива ранній осені. Переді мною розкинулася дорога, вкрита жовто-червоним листям, обрамлена, немов безліччю арок, деревами, що вінчалися кронами тієї ж гами.

Я, наче хлопчисько, з незрівнянним, залишеним у дитинстві та напівзабутим задоволенням, стрибнув був на дорогу, але відразу схаменувся й повернувся у вагон. Плащ, подарований Лео, був усе-таки трохи тепліший, ніж вимагала золота осінь, а на одному з сидінь Трамваю, я, наскільки пам'ятаю, залишив свою пошарпану пригодами куртку.

Перевдягався я поспіхом, хоча Трамвай, схоже, й не думав рушати з місця. Лише вискочивши знову на трохи слизьку після теплого дощу дорогу, я ласкаво поплескав червоний бік вагона:

— Дякую.

Ніби зрозумівши мене, Трамвай видав оптимістичну трель і зник між деревами.

Дорога, до речі, була заасфальтована, хоча створювалося таке відчуття, що оточує її один суцільний ліс. Але такої дрібниці вже було недостатньо, щоб здивувати мене.

Я чудово виспався в Трамваї, відновивши все, що підлягало відновленню — тільки на шиї залишився досить неприємний візерунок від опіку, але я, зрештою, не панночка, щоб з таких дрібниць засмучуватися.

Дорога тим часом привела мене до роздоріжжя. Два абсолютно однакові на перший погляд шляхи йшли в різні боки, тільки вказівника не вистачало. В принципі, я міг викликати крила й з висоти з'ясувати, куди веде кожен. Але я не бачив у цьому особливого сенсу.

Все ще перебуваючи в роздумах, я почув стукіт копит. Вершник був поки що досить далеко, але я вирішив не ризикувати й, зробивши пару кроків назад, злився зі стволом найближчого дерева.

Минуло не більше хвилини. Дорогою промчав, поступово знижуючи швидкість і зупинившись майже біля того місця, де я ховався, юнак на рябому коні. Його обличчя я не бачив, тільки струнку спину, обтягнуту шовковим камзолом з пелериною та вузькими рукавами, з-під яких виглядали пишні мереживні манжети. На спину спускався хвіст довгого темного волосся. Покрутившись на місці, юнак озирнувся, і я нарешті зміг побачити його обличчя.

Ні рум'янець, що виступав на блідих щоках плямами, ні незвична для цього обличчя щира й навіть якась наївна усмішка не могли обдурити мене.

Це був Найс.

Щоправда, не старший за чотирнадцять років.