Щоденник Олексія Пішакова. День 4. Продовження 2

Після роботи я вирушив прямісінько до лабораторії. Мені нарешті оформили особисту перепустку, тож я безперешкодно потрапив туди, куди знав дорогу — до кабінету Марії Карлівни. Тієї, як я спочатку подумав, на місці не виявилося, тільки якась дівчина за столом перебирала папери.

— Де Марія Карлівна? Я мушу з нею терміново поговорити.

— Тут. Кажіть, що хотіли, тільки швидко, — стомленим голосом відповіла незнайомка.

Я обімлів. Звичайно, я повинен був зрозуміти сам. Але теоретично це звучить набагато логічніше, ніж у реальному житті. Довелося придивитися до співрозмовниці уважніше. Звичайно! У раптово помолоділому обличчі важко було роздивитися щось знайоме, до того ж, з-під дрібних темних кучерів (як і раніше коротких, але вони змінили колір і форму) дивилися зовсім фантастичного кольору очі. Їхня райдужка була яскраво-фіолетовою.

— Я так бачу, — не стримався я, — у вас теж «абсолютно відсутні» побічні ефекти.

— Дуже смішно, — роздратовано відповіла дівчина, тобто, Марія Карлівна, з силою засуваючи один із ящиків столу. — Ви по справі чи прийшли зловтішатися?

— Я б із задоволенням, але мене теж не надто влаштовує те, що показує дзеркало. Я хотів би поговорити з Аристархом Івановичем.

— Він зайнятий і сьогодні не звільниться. Втім, здогадуюсь, що ви хотіли йому сказати. Не турбуйтеся — я вже все сказала. Якщо є питання, ставте їх мені. Якщо ні, дозвольте зайнятися власними справами.

Подібні відповіді та звернення викликали у мені нову хвилю гніву. А я ще не міг його контролювати.

— Запитання? Так, вони є! Якого біса ви зі мною зробили?! Та й, мабуть, з усіма нами. На що ми перетворилися? Я бачив, — впоравшись, нарешті, зі своїми емоціями, я знизив голос і, спершись руками об стіл, схилився над співрозмовницею, — крила за своєю спиною. Я хочу знати, що це було.

— Нове життя, — жорстко відказала Марія Карлівна. — Нова зовнішність. Нові кордони.

— Я не розумію, як це взагалі можливо. Я бачив їх на власні очі, але на одязі ніяких слідів, наче мені це наснилося.

— Ага! — задоволено вигукнула Марія Карлівна і її очі заблищали фанатичним блиском. — Навіть ви звернули увагу? Метаморфоза не така проста, як здається. Це зовсім новий тип перетворення — тіло використовує для збільшення маси навколишні молекули повітря, а іноді навіть твердих предметів. Фактично, у момент перетворення ваш одяг бере участь у процесі.

— Чергове безумство, — у мене вже голова паморочилася від цих фантастичних пояснень, а, може, й не тільки від них, проте черговий здогад не давав просто взяти й піти. — Коли ви це встигли з'ясувати? Сьогодні вранці? — я відчував, як у мені піднімається чергова хвиля гніву. — Ви знали це заздалегідь, правда? Просто не спромоглися попередити мене. Втім, здається, це вже далеко не вперше. Я — повноцінний учасник проєкту! Коли ви почнете ставитись до мене відповідно?!

На якусь мить злість затулила очі. Не усвідомлюючи того, що роблю, я схопив край столу і на подив легко його перевернув. Папери, з такою ретельністю розкладені тутешньою господаркою, розлетілися по кабінету.

Мене це трохи остудило, а Марія Карлівна схопилася зі свого місця.

— Негайно вгамуйтесь! Ви тут не єдина надлюдина, між іншим!

Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося, тільки раптово виявив себе біля самого вікна із заломленою за спину рукою, яку тримала ця жвава мадам.

— Перетворення дає не тільки силу, а й швидкість, — з усмішкою шепнула вона мені на вухо і в один рух розкрила завжди опущені жалюзі. — Подивіться на небо. Ну, дивіться!

Я підняв очі й одразу ж заплющив їх. Але навіть так продовжував бачити картину, що нібито надрукувалась на сітківці. О, тепер я навіть сумував за своїм слабким зором. Полчища моторошних створінь, між якими майже не залишилося просвітів. Однак туди, де вони таки були, дивитися було надто боляче. З якоїсь причини після перетворення світло з жовтого неба стало палити очі.

— Відпустіть, я зрозумів, — зробивши над собою зусилля, попросив я.

— Нічого ви не зрозуміли, — прошипіла Марія Карлівна. — За останню добу це, — вона могла не робити цього виразного акценту: я розумів, про що мова, — знизилося більше, ніж за попередній тиждень. Ми не знаємо, скільки в нас залишилось часу, можливо, його взагалі немає. А ви замість того, щоб шукати вихід, закочуєте істерики.

Ця жінка має напрочуд гидку здатність викликати у мене докори совісті, хоча п'ять хвилин тому я був впевнений, що в своєму праві.

— Кидайте вже свій університет, не відволікайтесь на дурниці. Працюйте! Не втрачаючи жодної секунди.

* * *

На жаль, вона мала рацію. Часу на запитання та образи не було, це відчували ми всі. Зараз його немає тим більше, проте ці записи я вважаю своїм обов'язком. Хоча я витратив на них немало часу, зате тепер ви знаєте, як ми стали тими, ким стали. Сподіваюся, ця інформація ніколи й нікому не стане в нагоді.