Щоденник Олексія Пішакова. День 4. Продовження 1

До самого вечора я не відчував жодного дискомфорту, виключаючи деяке занепокоєння, яке, втім, було не більше ніж наслідком моїх сумнівів. Ближче до дванадцятої піднялася температура, яка дуже швидко переросла в озноб. Мене кидало то в жар, то в холод, тіло скоро почало викручувати і, треба сказати, вже тоді на «легке нездужання» це було мало схоже.

Проклинаючи все на світі та Аристарха Івановича зокрема, я випив пару таблеток знеболювального й відправився в ліжко, сподіваючись на рятівний сон.

Всупереч моїм надіям, ставало лише гірше. Я не знаходив собі місця від внутрішньої лихоманки, що розгорялася, здавалось, тільки сильніше. Було таке відчуття, ніби всередині мене намагається розвернутися щось, що значно перевершує моє тіло за розмірами. Борючись з цим відчуттям і болем, я, нарешті, ліг на живіт, інстинктивно відчувши, що маю це зробити.

І в цей момент нарешті відбулося. Не знаю, що насправді відчуває метелик, коли вирвався з кокона, але мені на думку чомусь спала саме ця асоціація. Руки, ноги — все ніби налилося енергією, яка невідомо звідки взялася та в той же час — легкістю.

Я відчув, що звична для мене кімната стала ніби меншою.

Але, обережно розплющивши очі, я миттєво про це пожалкував. Моє тіло видозмінилося: м'язи збільшилися в розмірах, шкіра вкрилася білими роговими пластинами, а праворуч і ліворуч від мене — я не повірив своїм очам — розкрилися величезні крила.

Це тривало всього секунду, потім, змучений болем і переживаннями, я чи то провалився в сон, чи то просто знепритомнів.

* * *

Вранці мене врятувало від запізнення на роботу лише те, що моя присутність в університеті не була потрібна аж до третьої пари. Я прокинувся близько одинадцятої. Самопочуття було напрочуд хорошим, ніби я компенсував собі те, що недоспав за всі попередні ночі в моєму житті. М'язи незвично пружинили, але, на щастя, більше не були схожі на білі пагорби. Шкіра також повернулась у нормальний стан, принаймні зовні.

Це те, що я встиг побачити у перші секунди після пробудження. Звичайно, насамперед я попрямував до дзеркала.

Там на мене чекав черговий сюрприз. Мабуть, навіть декілька. По-перше, всі тридцять п’ять років свого ще не такого довгого життя я був блакитнооким блондином. Тепер із дзеркала на мене дивився хтось... Я навіть не знаю, як висловити це одним словом. З мене ніби вимили всі фарби, перетворивши мою зовнішність із середньостатистичної на абсолютно сіру. У прямому значенні цього слова.

Крім того, як і у Жанни, риси обличчя невловимо змінилися, шкіра стала світлішою, я ніби став молодшим. Сам собі не дав би зараз більше двадцяти п’яти. А найголовніше… До мене повернувся зір. Такий, яким він був, мабуть, ще в дитинстві — коли бачиш кожну тріщину в стелі, кожен листок на дереві за вікном, кожну гілку.

Ось це було дивовижно.

В цей момент я відчув звірячий голод. Сам не помітив, як опинився на кухні, та накинувся на запаси, що залишились в холодильнику, не переймаючись навіть тим, щоб розігріти продукти.

Прийшов до тями лише через чверть години, якщо не більше. Мушу сказати, моя кухня була розгромлена, а сам я нещадно запізнювався на власне заняття.

Навіть не пам'ятаю, чи встиг я на пару. Весь день зберігся у пам'яті уривками. Я сам себе не чув на лекції, читав на автоматі, добре, що за майже п'ятнадцять років педагогічної практики курс засів уже на підсвідомості.

Своїм новим зором я бачив, як студентки про щось хихотіли на задніх рядах, поглядаючи в мій бік, а з передніх ловив задумливі й незрозумілі погляди, але намагався не приймати це на свій рахунок. Було складно.

На перерві, коли я кулею влетів на кафедру, щоб перехопити філіжанку кави, жертвуючи репутацією найпунктуальнішого лектора факультету, моя колега, яка в цей час задумливо розставляла документацію в шафі, протягнула, дивлячись на мене:

— Льошо, ти якось дивно виглядаєш сьогодні…

— Це комплімент? — спробував відбутися жартом я.

Викладачка рефлекторно хитнула головою, але, впіймавши себе на цьому русі, натягнуто усміхнулася.

—  Авжеж!

Друге заняття пішло ще гірше. До середини лекції мої сили вичерпались, і я просто відпустив студентів додому. Зазвичай я намагався використати весь відведений час — не стільки через санкції начальства, як через власне бажання дати студентам якнайбільше. Але тепер раптово зникло бажання взагалі комусь щось пояснювати.

Та що толку? Пекло спускається на землю! Де саме вони будуть застосовувати мою риторику?

Стоп. Насилу, але все ж таки мені вдалося зловити себе на піку чергового емоційного сплеску. Треба зауважити, цілком немотивованого. Тобто вчора мене викручувало фізично, а сьогодні я поводжуся, як істеричний підліток. Це тепер називається «без побічних ефектів»? Та якого біса?..