Щоденник Олексія Пішакова. День 4. Метаморфози.

Починаючи описувати ці події, я не міг не згадати твір одного з фундаментальних авторів античності. О так, ця історія чудово доповнила б багатотомну поему Овідія…

До речі, про нього. Напевно, як і у багатьох філологів, у мене свого часу склалися вельми особливі, я навіть сказав би, особисті стосунки з деякими з авторів. Овідій, щоправда, більшою мірою запам'ятався мені тим, що на іспиті з зарубіжної літератури наприкінці першого курсу я переплутав його з Вергілієм, але зробив це так переконливо, що наша викладачка, Наталя Миколаївна, помітила помилку аж після половини відповіді.

До речі, кумедно, але то була третя Наталія Миколаївна в моєму житті. А перша з них залишила в ньому настільки яскравий слід, що завдяки цій чудовій жінці я й пішов на філологічний. Це саме вона, найталановитіша літературознавиця з променистою посмішкою, вміла парою речень змусити мене штурмувати бібліотеки в пошуках твору, вона допомагала розкрити за кількома сірими рядками грані та ідеї, про існування яких я й не здогадувався, вчила аналізувати й робити висновки, відстоювати свою думку, не боятися її мати… Вона стала відправною точкою життєвого шляху, який я врешті решт обрав.

Чи треба казати, що університетом я був дещо розчарований? Викладачі, для яких існує лише два види думок — їхня і неправильна; лекції, що з цієї думки складаються; оцінки, що майже повністю залежать від ступеня налагодженості відносин з тими чи іншими діячами кафедри, багато з яких, до речі, не соромилися некоректно висловлюватись про конкурентів прямо на парах; але найголовніше — так званий «аналіз тексту», що складався з порівняння різних видів критики трохи більше, ніж повністю. Але пастка вже зачинилася, змінювати щось було пізно — і, поставивши для себе хрест на літературі, я захопився мовою.

Нова разюча інформація, що відкрилася в її межах, відмінно лягала на моє особливе мислення, що віддає перевагу перетворенню знань на таблиці, схеми й графіки. Курсу до третього я відкрив для себе спільні точки між лінгвістикою та мисленням — і помчало…

Втім, залишмо мою біографію у спокої та повернемось до основної мети цього щоденника.

Все почалося з того, що Марія Карлівна пообіцяла представити мені Аристарха Івановича. Я чув це ім'я не раз у межах лабораторії, але сумнівного щастя особистої зустрічі не мав. Коли ж вона, нарешті, сталася, шок був настільки сильний, що я не вважав за потрібне його приховувати.

Після недовгого очікування в кабінеті, обставленому дорогими меблями і, що мені особливо впало в очі, рясно декорованому драпіруванням чорного кольору, з невеликих бічних дверцят до нас вийшов чоловік років 25-ти. Він був високий, мав тонкі риси обличчя й жорстку складку губ. Його волосся, тим не менш, було сивим, а очі являли собою дивне видовище — одне з них мало величезну зіницю, що виходила за межі звичайної райдужної оболонки, інше ж було повністю білим, якщо не рахувати невеликої точки в центрі, що пильно стежила за співрозмовниками.

Анітрохи не зніяковівши від моєї реакції, Аристарх Іванович простягнув руку для привітання. Рукостискання було коротким та міцним.

— Вас лякає мій зовнішній вигляд? — запитав він і всміхнувся. — Хочете здивуватись ще більше? Запитайте, скільки мені років.

— Скільки? — ледве зміг вичавити з себе я, все ще заворожено дивлячись в його гіпнотичні очі.

— Нещодавно справив 70-річний ювілей, — мій дивовижний співрозмовник показав у широкій усмішці дрібні зуби.

— Дозвольте, я вас представлю, — втрутилася в нашу розмову Марія Карлівна. — Олексій Вікторович — філолог, автор однієї з вкрай цікавих робіт із когнітивістики, наша головна надія у проєкті «Едем». А це — Аристарх Іванович, доктор біологічних наук, доцент, автор та провідний спеціаліст субпроєкту «Адам».

Я подивився на неї з нерозумінням. Про субпроєкт «Адам» мені до того моменту не було відомо нічого.

— Пам'ятаєте прибульця, якого ви нещодавно бачили в лабораторії? Це головний об'єкт вивчення Аристарха Івановича. І ви не уявляєте, яких успіхів вдалося досягти в цій галузі.

— Краще я розповім по порядку, — перехопив ініціативу вчений з незвичайними очима, вкрадливо підхоплюючи мене під лікоть і ведучи до тих самих невеликих дверцят, звідки нещодавно й вийшов. — Дивіться, Олексію, — адже я можу до вас так звертатися? — після того, як у нас з'явилась можливість вивчити ангелів ретельніше, так би мовити, в безпосередній близькості, вони стали ще загадковіші для нас, ніж раніше. Ви не уявляєте, які дивовижні властивості мають їхні тіла — чого тільки варта регенерація, повний цикл якої лише зрідка перевищує добу… Їхні оболонки практично не старіють, а крила… Втім, як фахівець, я міг би міркувати про це годинами. Дозвольте, я краще представлю вам результати роботи нашого відділу.

Майже одночасно ми пройшли до відділення лабораторії, де я не бував раніше. Останнім часом я побачив стільки робочих приміщень, що навчився легко класифікувати їх на вигляд — це я легко відніс би до біологічних, навіть якби не був попереджений.

— Після довгих досліджень нам вдалось виділити певний екстракт, — Аристарх Іванович обережно, вдягнувши попередньо рукавички, взяв зі столу одну з невеликих запечатаних колб, наповнену прозорою рідиною. — Виглядає абсолютно пересічно, чи не так?