7.25.

— Ти хочеш знати правду. Тобі потрібна істина, єдина й незаперечна, а це, знаєш, не нагорода, як багато хто думає, а велика спокуса. Але ти можеш отримати навіть більше. Я знаю минуле. Я бачу майбутнє. Мені відомо все, що відбувається у 77-ми світах і навіть у твоїй голові. Я знаю тебе краще, ніж ти думаєш, — я пропустив момент, коли сірі вузлуваті пальці лягли мені на плечі, тільки з подивом їх там виявив, а обличчя Его — біля свого вуха. — Льошо-Льошо... Я ж знаю, що ти відчуваєш насправді. Знаю, що ти боїшся виявитися тим самим Князем Олексієм. Ти нікому не скажеш про це, але не бійся — я теж не скажу, — я озирнувся, але виродок уже шепотів мені в інше вухо. — Так, ця безшабашна екскурсія світами на Трамваї захоплива. Наодинці. Адже ти навіть не намагався взяти з собою Аєксі, Найса, Лео та Меріхе... Не сіпайся, — припинив він черговий мій різкий рух і спробу поставити запитання. — Я просто знаю й все. Я навіть можу назвати причину. Вона має конкретне ім'я — відповідальність. Ти боїшся брати на себе відповідальність за інших, це не твоє. Твоя доля — свобода й самотність, де ти ні від кого не залежиш і ніхто не залежить від тебе. Я маю рацію? Подумай — і ти зрозумієш, що це так.

Я мовчав. Інакше змушений був би визнати, що в його словах є частка правди.

— Але якщо раптом, — продовжив Его, кладучи свою руку поверх моєї на яблуко й стискаючи навколо нього мої пальці, — ти справді виявишся Князем Олексієм... Тільки уяви собі. Це не просто відповідальність за себе та своїх близьких, за своїх друзів і сім'ю. Це відповідальність за долю світу. Це посада полководця, яка зобов'язує відправляти людей на смерть, продумувати кожен свій крок, зважувати кожне рішення. Це борги з минулого життя, необхідність стримувати дані колись обіцянки, повертати послуги, мститися за образи ворогам, яких не пам'ятаєш. Як тобі така перспектива?

— Чого ти хочеш? — промовив я насилу, оскільки раптово відчув гостру нестачу повітря, а навколишній похмурий пейзаж, за межами якого виднілася така далека в цей момент зелень, тільки погіршував ситуацію.

— Я хочу не просто дати тобі відповідь, я хочу, щоб ти сам її вибрав. Таку, яку забажаєш. А я зроблю її істиною, це в моїх силах. Натомість я лише прошу піти зі сцени. Не втручатися в цей зміїний клубок політики, де ти — зайва ланка, будь ти хоч клон Князя Олексія, який бере надто активну участь у суспільному житті, хоч він сам, що вкотре сунув свій ніс у щось більше, ніж може собі уявити, в чому нічого не тямить і тямити в силу своїх років не може. Просто живи своїм життям, заводь друзів, коханок, якщо хочеш. Та хоч коханців! Тобі потрібно лише сказати «Так», і я просто подарую тобі це життя в обмін на таку просту річ — невтручання.

— Я так розумію, однієї моїй обіцянки в цьому випадку буде недостатньо?

— Звичайно ж ні. Приймаючи умови угоди, ти втратиш таку можливість технічно. Бачиш, я відвертий з тобою? Все прозоро. Жодних натяків, жодних недомовок — простий обмін. Як я й казав, мені — непотрібне, тобі — потрібне.

— Так? — подивившись у моторошне обличчя свого співрозмовника, я з силою вирвав руку з його чіпких пальців. — А кому ж тоді нести цей тяжкий тягар відповідальності? Чи не тому молодому чоловікові з нездоровим блиском в очах, який назвався мені Князем Олексієм в Акрополісі? Може, Князю Валерію? Взагалі, на мою думку, ще та сволота. Чи Марії-Олександрі, якій, схоже, не те, що немає справи до своїх підданих, але, здається, і до деяких світів? І знаєш, що я тобі скажу, пане торговцю? Навіть якщо я клон, то хай так. Але я продовжу справу, розпочату тим Олексієм, який захищав усіх, коли він сам цього зробити не може… Навіть якщо доведеться піти проти нього ж.

Его відступив. Окинув мене поглядом з голови до ніг, замислено поворушив пальцями.

— Так-так, кидатись словами ми вміємо, — озвучив, нарешті, він. — Із рішеннями в нас набагато гірше.

— Говори, що хочеш, — відказав я, до якого потихеньку поверталася впевненість у своїй правоті. — А ще краще: дай відповідь мені на запитання. Якщо ти знаєш, хто я, а ти знаєш, що саме заважає мені прямо зараз вибити з тебе відповіді на свої запитання? Думаю, немає потреби пояснювати, що для мене це не є проблемою.

Відповіддю мені було мерзенне хихикання.

— Твоя самовпевненість іноді переходить усі межі. Але зі мною все не так просто, Льошенько... Мене не можна вбити або навіть поранити. Я не відчуваю ні болю, ні навіть прикрості. Та й гоїться все, як на собаці. Навіть швидше, ніж на тобі.

— Ти дух?

— Я — правило. А правила однакові для всіх.

— Тоді пішов до біса!

Мене втомила ця розмова. Сунувши злощасне яблуко в кишеню, я зробив кілька кроків, підходячи до рейок, і клацнув пальцями.

— Останнє, що тобі варто знати перед ти, ніж ти підеш, — сказав Его без жодних кривлянь таким серйозним тоном, що йому вдалося знову привернути мою увагу. — Це не порада, це попередження.

Трамвай уже чекав на мене, але я хотів дослухати.

— Ти не маєш права втручатися в хід часу. Те, що вже сталося, мало статися. Ти не можеш змінити це, змирись і навіть не намагайся. Інакше на нас усіх чекають наслідки, з якими не зможеш впоратися ні ти, ні я і ніхто інший.

— Я навіть не розумію, про що ти, — чесно зізнався я, заходячи у відчинені двері.

— Зрозумієш, — прочитав я по губах істоти через вікно вагона, коли він м'яко рушив.