7.22.

Шию й лапи, як і раніше, палило неможливо, і луною до цих відчуттів усередині клекотіло від болю й безсилої люті. Звір метався над тропічним лісом, шукаючи якусь незрозумілу мені поки що втіху. Ситуація прояснилася, коли мій загострений слух вловив шум водоспаду.

Склавши крила, звір практично впав у водойму каменем, миттєво занурюючись у крижану воду. Дихання перехопило — вода забилася в ніс і вуха, зате біль відступив, і нинішній господар мого тіла завмер, насолоджуючись довгоочікуваним полегшенням і повільно дрейфуючи між смугами блакитного нічного світла, що пронизувало воду.

Нарешті, відчувши нестачу повітря, звір виринув. Залишки сил покинули його, і тепер поранений монстр насилу вибрався на прибережну траву, зминаючи й ламаючи низькі чагарники з колючим листям дивовижного смарагдового кольору. Я вирішив, що кращого моменту не дочекаюся.

Кинувши на це всю силу волі, я спробував повернути собі контроль над тілом. Важко описати словами, як я це зробив, але на якусь мить мені вдалося — навіть шкіра почала набувати нормального кольору, а тіло — повертатися у звичну форму, але все виявилось не так просто.

Відступивши, звір на мить змусив мене повірити у легку перемогу, лише для того, щоб із подвоєною силою вторгнутися в мій розум.

Перед очима все пішло червоними крапками. Захищаючи відвойовані позиції, я спробував перевернутися на спину, але зрозумів, що не можу цього зробити — вплив звіра був надто сильний.

Ми зчепилися у внутрішній сутичці. Зовні це, напевно, виглядало зовсім дико, тому що в ті рідкісні моменти, коли мені вдавалось повернути собі зір, я бачив, як ця боротьба відбивається на фізичній оболонці, що розривалася між двома станами, і це було схоже на швидку безперервну зміну кадрів у фільмі.

Нарешті судома звела все моє тіло, а потім… Нічого. Моя свідомість ніби звузилась до мізерної точки, втративши контакт з усіма органами почуттів. Я із жахом зрозумів, що в цьому бою зазнав нищівної поразки, й відключився.

А прийшов до тями ближче до світанку — повітря ще пахло нічною свіжістю, а небо ледве починало сіріти. Водоспаду не було видно й навіть чутно — схоже, звір встиг подолати чималу відстань.

Я знову виглядав, як людина, — це стало зрозуміло після того, як з другої спроби вдалося сісти й спертись на стовбур високого дерева, під яким я лежав. Долоні та шия все ще боліли й були вимазані чимось липким. Як і вся верхня частина мого тіла. Піднісши руку до очей, я зрозумів, що це кров. Не моя.

Втім, досить було озирнутися, щоб знайти її джерело — недалеко від мене лежав понівечений труп чогось чотирилапого та рогатого, що швидко змусило мене згадати про шаблезубого сайгака, який свого часу люб'язно зустрів мене в Ціоні. Прикинувши у відсотковому співвідношенні, якої частини тіла тварини не вистачає і подумавши про те, куди вона могла подітися, я знову вимушено схопився за дерево, яке так до речі виявилося поряд, бо мене скрутив блювотний спазм.

Мабуть, логіку того, старого Олексія, який свідомо відмовився від подібних радощів, я цілком розумію. Занадто небезпечно довіряти звірові. Однак є ще щось, що я зрозумів завдяки цій історії. Точніше, згадав. Так само невиразно, як згадав свого часу, як тримати в руці меч, але абсолютно однозначно. І тепер я просто зобов'язаний перевірити це на практиці.

Нічого більш придатного для перевірки моєї теорії, ніж дерево, біля якого я стояв, вигадати було неможливо. Тому, не витрачаючи більше часу на роздуми, я схопився за найближчу до землі гілку, підтягнувся й зачепився за шорсткий ствол. Не можу сказати, коли востаннє лазив по деревах, але точно дуже давно. Крім того, мене все ще трохи каламутило від нічних пригод, тому шлях до вершини виявився досить довгим. Однак коли я все-таки досяг своєї мети, перші несміливі промені апельсинового сонця відкрили переді мною чудовий краєвид, що став нагородою за всі муки: між двома гірськими хребтами, що біля підніжжя сяяли зеленню, а на вершинах блакитними сніжними шапками, звивалася широка річкова долина, що манила за обрій.

Але не було потреби поспішати користуватись її запрошенням — у мене були власні плани. Зосередившись, я поманив внутрішнього звіра, ніби знову пропонуючи йому зіграти в небезпечну гру. Тварюка відчула каверзу й огризнулася, але все ж, не зумівши встояти перед спокусою, почала звично розвертатися всередині, заповнюючи моє тіло й розум, коли зосередженим зусиллям волі я жорстко перервав перетворення.

Щоб ніщо не відволікало мене, я прикрив повіки, але тепер, коли все вийшло, моїх губ мимоволі торкнулася усмішка. Я розплющив очі й розправив крила, що матеріалізувалися за моєю спиною.

Ще коли Таміре згадала про клятву Князя Олексія, я подумав, що мати таку силу й не користуватися нею — дуже нерозумно, особливо в умовах активного протистояння. А потім я згадав Лео, у якого за спиною розкрилися крила, хоч він і не змінював при цьому зовнішності, ще пізніше прислухався до відчуттів, які здавались надто звичними, коли звір літав над нічними джунглями, — та зрозумів.

Звичайно, від бойової форми можна відмовитись, якщо й так можеш користуватися найціннішою її перевагою.

До речі, тепер я міг познайомитись із нею ближче. Звикаючи до відчуттів, я повів лівим крилом, підносячи його до очей. За формою воно нагадувало крило гігантського птаха, тільки «пір'я» на дотик було ніби з металу. Білого металу, що майже дзеркально відображав світло. Не дивно, що від помаху таких крил скляні стіни коридору розбилися вщент.