7.21.

І наступної миті у двері, якраз в тому місці, де секунду тому була моя голова, врізалися шипи цієї самої… Лапи? Як це правильно називається??

Втім, не це мене зараз хвилювало. А те, що я ледве встиг пригнутися, а верхня частина дверей розлетілася на друзки. Нижню ж я сам вибив ногою, прагнучи прорватися в коридор, де принаймні була можливість маневру.

Таміре опинилась в коридорі слідом за мною, для чого їй довелося рознести частину стіни, оскільки її вдосконалені габарити в дверний отвір не вписувались. А нові кінцівки рухалися з несподіваною швидкістю й силою, врізаючись гострими кінцями у підлогу та стіни, поки мені вдавалося бути швидшим, але один незграбний рух — і в моє плече вп'явся довгий шип, змушуючи скрикнути від болю.

— Подобається? — співчутливо поцікавилась чарівниця, із захопленням повертаючи свій відросток, щоб розширити рану. — І чим ти думав, йдучи до мене без зброї? Чи сподівався на те, що я залишилась без енергії після сьогоднішніх подій?

Без зброї — це вона має рацію, дурень. А ось злити мене до такого ступеня цій членистоногій не варто було.

— Моя зброя, — насилу вимовив я, оскільки перетворення було близько й говорити розбірливо ставало складно, — завжди зі мною.

Лівою рукою, оскільки праве плече німіло від болю, я перехопив шип, що вп'явся в мене, та надломив його. Тепер уже заревіла чарівниця. А я скористався моментом, щоб відступити на крок і закінчити власну метаморфозу.

Коридор відразу здався мені вузьким, а стеля низькою. Ще жодного разу в перетворенні я не заходив так далеко — тепер же я зрівнявся в зрості зі зміненою Таміре, мої крила зайняли більшу частину коридору, а крізь величезні білі лапи я більше не бачив людських долонь. Звір отримав повну свободу.

І він скористався нею, щоб помститися кривднику, якого (я сприймав цю емоцію як власну, хоч розумом і розумів, що вона не моя) бачив зараз виключно як джерело болю.

Різкий рух уперед — Таміре вислизнула лише завдяки вмінню швидко перебирати кінцівками. Один із шипів пройшовся по моїй спині, і нічну тишу розірвало нелюдське виття звіра; різко розвернувшись, він пройшовся пазурами по грудях суперниці — сенсорці довелося відскочити, по червоній тканині розпливалися багряні плями…

Мені здавалось, що це відбувається не зі мною. Я відчував себе стороннім спостерігачем у власному тілі — все бачив і відчував, але нічого не міг зробити. Істота, що зайняла моє місце, була твариною й поводилася відповідно.

Таміре наступала, намагаючись триматися на безпечній відстані, раз у раз здійснюючи випади в мою сторону й намагаючись зачепити точковим ударом. Моя ж тваринна сутність опустилася на всі чотири кінцівки, намагаючись вхопити одну з численних лап чарівниці зубами й періодично роблячи широкий помах своєю потужною п'ятірнею.

Намагаючись встежити за тим, що відбувається, й вклинитись в потік свідомості звіра, я далеко не відразу помітив, що Тамире дуже обережно, але цілеспрямовано витісняє мене до скляного коридору. Я подумки забив тривогу, але було надто пізно. Сил на внутрішню боротьбу й фізичне протистояння одночасно не вистачало, тому звір не прислухався до мене, й зрозумів ситуацію лише тоді, коли його задні лапи почали ковзати скляною підлогою.

Сенсорка, судячи з усього, тільки цього й чекала.

— Прощавай, Льоша, — посміхнулася вона, швидко відступаючи в темряву, а за мить звідти бризнула субстанція, що пекучим болем обпалила мені шию й передні кінцівки.

Ця тварюка ще й кислотою плюється?!

Відчуття було таке, ніби у місцях опіку шкіра просто плавиться. Не витримавши, звір піднявся на задні лапи й, підкоряючись рефлекторному пориву, потягнувся передніми до обпаленого горла, через що крила розправилися в скляних стінах, змушуючи їх бризнути уламками, захоплюючи у своєму руйнуванні стелю та підлогу. На мить все навколо заповнив скляний пил, а потім я зрозумів, що втрачаю опору, а план чарівниці став зрозумілим мені до кінця. Перш ніж рухнути в прірву, я ще встиг з надією подумати, що, сподіваюсь, крила за моєю спиною не декоративні.

Висота скляного коридору по відношенню до плато вразила мене ще тоді, коли я побачив його вперше. Тепер, летячи в прірву, я не міг думати ні про що інше. При цьому падав я дуже невдало — спиною вперед, і тільки в останній момент звірові вдалося перевернутись. Розкривши крила, він завмер у повітрі, і я похолов: до землі залишалося всього кілька метрів.

Після цього звір плавно піднявся (ці відчуття були більш ніж знайомі), пролетів над центром і приземлився на одній з веж, кинувши погляд на залишки скляного коридору. На самому краю сколу стояла жінка у червоному плащі, що склала руки на грудях. Вираз її обличчя на такій відстані розгледіти було неможливо.

Тоді моя тваринна сутність розправила крила та полетіла геть.