7.20.

Я тільки зараз зрозумів, що ніколи раніше не бачив її очей. А вони були гідним уваги видовищем. Нічого з того, що я очікував у них побачити, не було й близько. Зовнішня оболонка обох очей була матовою і м'яко переливалася червоним у слабко освітленому приміщенні. Жодних білків, зіниць і райдужок. Однотонна сітчаста поверхня.

Таміре так само повільно обернулася до мене й схилила голову набік.

— Непогане маскування. Навіть я довгий час приймала тебе за гру світла та тіні, хоч така мімікрія й не розрахована на фасетковий зір. Але можеш більше не ховатися, мій любий гостю.

Розуміючи, що починаю виглядати безглуздо, я скинув маскування й випростався, не бажаючи показувати, що мені трохи не по собі: Тамире без окулярів — це було ще те видовище. Краєм свідомості я раптово спіймав себе на думці, що мимоволі копіюю улюблену позу Лео, — та відправив це спостереження в скарбничку для роздумів.

— А ви граєте в цікаві ігри, Таміре. Лео, я так розумію, ви знайшли не випадково, та й його походження не було для вас таємницею. Але ви одразу знайшли йому практичне застосування в центрі — зручно. Знаючи Лео, можу припустити, що він сприйняв це як вияв вашої шляхетності й досі висловлює безмежну подяку. Зате коли це знадобилося для вашого експерименту, ви, користуючись ситуацією, готові були безжально пустити безцінний зразок свого господаря на корм сарані. А що сказати Князю Аркадію? Трагічна випадковість. З ким не буває?

Найцікавіше, що говорив я більше для того, щоб щось сказати. Однак перервати власну викривальну промову виявилося не так просто.

— Ах, які ми проникливі, — їдко процідила сенсорка, з якоюсь незрозумілою мені метою неспішно розплутуючи шнурівку на своїх грудях. — Ти прийшов на мою територію та почав наводити свої порядки. Ти маєш генетику Аристократа, бачиш потоки магічної енергії й вмієш ставати невидимим. Хотіла б я знати, звідки це поєднання несумісних між собою здібностей та приголомшливого нахабства? — вона зробила крок уперед, а я мимоволі відступив у бік виходу — зрозуміти, що задумала людина, яка не має очей у звичному розумінні цього слова, досить складно, але вираз її обличчя й тихий, загрозливий тон мене не радували. — Хто ти такий, Льошо?

— Дайте подумаю, — навіть продовжуючи відступати, я продовжував говорити зухвало, вже більше від безвиході. — Здається, ми з вами вже говорили на цю тему. Як я тоді представився? Ах точно. Князь Олексій, до ваших послуг.

— Дурниці, — з Таміре відбувалося щось дивне: вона почала поводити плечима, ніби бажаючи потягнути то один, то інший м'яз. При цьому її тіло видавало неприємні хрумкі звуки і якось непомітно змінювалося — принаймні, я не вловив той момент, коли сенсорка стала на голову вища за мене. — Зважаючи на те, що я чула про Князя Олексія, він любить видовищні появи та реакцію публіки. Маю сумнів, що він став би проникати в центр під чужим ім'ям. Та й якщо ти справжній, то де твій знаменитий меч? Де знаменита клятва? І, чесно кажучи, по-справжньому яскравих проявів не менш знаменитого характеру я теж не помітила.

— Та що ви кажете? — голос мій, можливо, й звучав впевнено, але фраза про меч мене збентежила особливо — при пробудженні в Сонячному при мені ніякої зброї не було. — А чи не ви хвилину тому висловлювали сумніви у словах Аристократа про те, що справжній Олексій в Акрополісі?

— Не вір усьому, що чуєш, хлопчику, — при цих словах Таміре відкинула голову назад, і її тіло ніби переломилося, розділившись на дві частини, а з-під червоного плаща виглянули чотири дуже дивного виду кінцівки, схожі на лапи величезної комахи. А я, між іншим, абсолютно точно чув сьогодні стукіт підборів по підлозі, причому лише двох. — Я перевіряла свою теорію. Але загалом я здатна повірити в те, що Князь Олексій в Акрополісі — оригінал. Його поведінка цілком вписується у біографію. Ніхто не знає, куди він зникав кілька років тому й чому так раптово змінив погляди на життя. То що йому заважає змінити думку знову?

У цей момент я вперся спиною в невеликі двері, що служили єдиним виходом із кімнати. Те, що переді мною стояло, вже нагадувало людину лише віддалено — скоріше це був якийсь гібрид людини та богомола. Останнім штрихом у цьому образі стали зниклі десь у надрах рукавів руки, в яких раптово з'явився зайвий лікоть, а коли з рукавів замість долонь виглянули дві тверді, покриті шипами пластини, Таміре хижо посміхнулася.

— Ви мене просто відволікали, щоб виграти час для перетворення, так?..

Від нинішнього вигляду моєї співрозмовниці, чесно кажучи, волосся на голові потроху заворушилося.

— А ти гадав, що тільки ти здатен на метафізичні зміни?