7.17.

Виснажений битвою з драконом та потрясіннями дня, прийшовши до своєї кімнати, я одразу ж відключився. Підступу я не боявся просто тому, що не мав сили його боятися. Але, схоже, нічого подібного до планів «володарки мух» і не входило.

Це я зробив висновок з того, що прокинувся сам, з якоїсь внутрішньої причини, наче щось штовхнуло мене зсередини. Намагаючись розвинути цю думку, я сів на ліжку, де спав, як це зазвичай зі мною бувало після виснажливих подій, в одязі. Раптом усвідомивши, що пропустив усі можливі прийоми їжі, я відчув звірячий голод. Поки мене остаточно не виставили, варто було заглянути на кухню.

Там на мене чекав невеликий і, маю визнати, приємний сюрприз — за вузькою стійкою, де маги зазвичай їли, сиділа Меріхе. Цього разу на ній була чоловіча футболка, яка настільки не збігалася за розміром з її мініатюрною фігуркою, що слугувала їй майже за плаття, з-під краю якого грайливо виглядала білизна. Ну, чий саме це розмір, пояснювати мені не треба було.

— Привіт, — трохи втомлено усміхнулася вона, підводячи голову від чашки зеленого чаю, де щось зосереджено розглядала до цього.

— Привіт, — озвався я, скидаючи миттєву незручність і зайнявшись тим, навіщо прийшов — дістаючи вечерю.

— Який довгий день... — зітхнула чарівниця.

— Не кажи, подруго, — погодився я, розмірковуючи, як би ще підтримати розмову, але Меріхе впоралася сама, запитавши, нарешті, те, що її, мабуть, давно хвилювало:

— Звідки ти знав, що Таміре впорається з комахами?

— Я бачив, що вони під її контролем.

Дівчина розвернулася до мене всім корпусом.

— Як ти міг це знати?

— Дуже просто, — відповів я, ставлячи тарілку на стійку поруч із сенсоркою. — Зараз поясню, заразом і ти проясниш мені дещо. Ти — сенсор. Тобто ти бачиш енергію, коли керуєш нею?

— Не зовсім так. Я сприймаю її не лише очима.

— Ти знаєш, що вона в тебе зеленого кольору?

Меріхе здивовано підняла брову.

— Мабуть, можна сказати й так, хоча я не замислювалася над кольором... Але звідки тобі це відомо?

— Я її бачу.

Сенсорці знадобився час, щоб усвідомити це.

— Що… Будь-яку? — останнє слово вона сказала пошепки, округливши очі.

— Отож. А ти не бачиш енергії інших сенсорів?

— Тільки якщо це фітосенсори. Такі ж, як і я. Здібності сенсора в тому й полягають, що ми сприймаємо певний вид енергії. Один вид, — вона зробила великий ковток із чашки, задумливо дивлячись на мене. — Тобто ти бачив, що сарана огорнута енергією Таміре? Нічого собі… Але тоді вона могла її зупинити ще раніше… Навіщо все це було потрібно?

— Гарне питання. Цього я поки що не зрозумів, — скориставшись паузою, я врешті-решт взявся за їжу.

Меріхе ж, вражена цією несподіваною інформацією, продовжувала розмірковувати, напружено звівши тонкі брови, через що в неї над переніссям виникла зморшка.

— Гей, — вирішивши її відволікти, я торкнувся плеча дівчини. — Я сам із цим розберуся. Тільки прошу вас із Лео бути обережнішими й триматися від неї подалі. Як твій проєкт? Чи багато ще залишилося?

— Ні, — зморшка зникла, а сенсорка знову обережно посміхнулась мені. — Вже скоро.

— Це добре. Після сьогоднішнього я впевнений, що вам небезпечно залишатись тут.

Ми помовчали якийсь час, я встиг доїсти й навіть відправити брудний посуд до спеціально відведеного для цього боксу, перш ніж зважився на запитання:

— Чому ти мені одразу не сказала, які стосунки пов'язують вас із Лео?

Дівчина лише розвела руками. Вона хотіла щось до цього додати, але її перебили.

— А це щось змінило б?

Перевівши погляд на двері, я побачив, як на кухню входить Лео. Його права рука була перебинтована, а пів обличчя густо вкрите якоюсь прозорою маззю, під якою ховалося також праве око.

— Що ти тут робиш? — відразу зреагувала Меріхе. — Ти ж маєш відпочивати!

— Ще встигну, — відповів клон, підходячи ближче й на кілька секунд обіймаючи її, а потім тихо, але твердо командуючи: — Іди спати, бусинко. Мені треба поговорити з Льошею.

Побажавши мені приємних снів, Меріхе відразу ж слухняно вийшла.

— Сподіваюся, ти вибачиш, якщо я залишу без відповіді твоє риторичне запитання?

Але Лео не налаштований був на жартівливий лад. Спершись на стійку, бо самостійно тримати рівновагу йому було складно, він з півхвилини дивився на мене.

— На північ від центру, далеко на північ, є ще одна невелика постійна ділянка Дзеркала. Її легко впізнати — там росте дерево. Дуже незвичайне, знадобилося б багато людей, щоб охопити його стовбур. Кажуть, воно там із самого створення світу. Його називають Живана.

Хороша назва, щось таке спливає у моїй пам'яті… Якась язичницька богиня, здається?

— Навіщо ти мені це розповідаєш?

— Я вважав це казкою, поки сам одного разу не натрапив на нього, коли шукав матеріали для сенсорів, — незворушно продовжив клон. — Там є рейки.